Розділ «Розлучення по-російськи»

Подальшому відокремленню князівств сприяли зовнішні сили. Мова звичайно ж про татаро-монгольську навалу і загарбницькі дії Литви.

Русь — ні в цілому, ні окремо — не була готова до навали зі сходу.

Великій навалі 1237–1240 років передувала «розвідка боєм», здійснена воєначальниками Чингісхана Джебе і Субедеєм. Перший удар припав на половців, які в цей період перебували в мирі з князями південної Русі. Половецький хан Котян попросив про допомогу свого зятя — галицького князя Мстислава Мстиславича Удалого. Той разом із ще кількома південними князями — київським Мстиславом Романовичем і чернігівським Мстиславом Святославичем — подався в степи, щоб там зустріти нового ворога. У поході взяли участь й інші князі (серед них, наприклад, був майбутній Данило Галицький).

До руських князів були направлені посли, що заявили: «Ми з Руссю війни не хочемо і на вашу землю не чинимо замаху. Воюємо ми з половцями, які завжди були вашими ворогами, а тому, якщо вони біжать тепер до вас, — бийте їх і забирайте собі їхнє добро». Монгольські посли були вбиті, руські князі вирішили заступитися за половців.

Лев Гумільов вважає, що монголи й справді не збиралися воювати з Руссю, але те, що сталося з послами, все змінило. Важко сказати, наскільки це так. Відомо, що монголи до цього «спокушали» подібними промовами самих половців, намовляючи порушити умову з аланами. Половці піддалися на вмовляння, в результаті чого спочатку були розгромлені алани, а потім і самі половці. Більше того, під час битви на Калці, що відбулася 31 травня 1223 року, монголи запропонували союз половцям як одноплемінникам проти руських дружин. Тому, ймовірно, в цьому випадку також мала місце військово-політична хитрість, яка, втім, не вдалася.

Але результат битви був плачевним для Русі і без цього. Незважаючи на бадьорий початок, кінець виявився трагічним — більше 10 тисяч воїнів загинули (ця цифра, швидше за все, перебільшена), серед них — Мстислав Київський і Мстислав Чернігівський. Мстиславу Галицькому та Данилу вдалося врятуватися. Захоплених у полон князів чекала жахлива доля: монгольські воєначальники поклали дошки на їхні ще живі тіла і, сівши на них верхи, стали бенкетувати — князі були розчавлені до смерті.

Найдивовижніше: після подій на Калці Русь, за ідеєю, повинна була усвідомити нову для себе загрозу, проте аж до навали Батия в літописах немає нічого, що говорило б про це.

Природно, все можна списати на національну легковажність, а також на патологічну нездатність тодішніх князів мислити державно. І те й те вірогідно. Але, можливо, були й інші причини.

Гліб Івакін у своїй книзі «Історичний розвиток Києва XII — середини XVI століть» посилається на «Історію сельджуків» Ібн Бібі, в якій розповідається про якийсь похід через «Хозарське море» (Чорне море), очевидно, до Криму, оскільки сельджуки зруйнували і розграбували місто Согд, в якому вбачають Судак (Сугдея).

Сельджуки перемогли половців, які захищали місто. Ті покликали на допомогу союзного руського князя (ім’я якого, на жаль, не називається). Розгром половців стався до приходу руських дружин. Сельджуки не воювали з русичами, а уклали з ними мир.

Сталося все це приблизно в 1221–1222 роках, тобто десь за рік до битви на Калці. А якщо врахувати, що Котян звернувся по допомогу до Мстислава Удалого в 1222 році, то виходить, дві події одну від одної відділяє зовсім небагато часу.

Ці події так схожі між собою, що перша думка: а чи не два це різних описи одного і того самого? Але звичайно ж це не так. По-перше, монголи — це не сельджуки. Більше того, в 1240-ті роки — монголи завдали ряд поразок сельджукам і підкорили Малу Азію, що належала їм.

І що важливо — в результаті походу сельджуків у Крим були розбиті половці, а не русичі. Може бути, що появу монголів у половецьких степах сприйняли як чергову каральну кампанію проти кочівників, котрі промишляли розбоєм і грабежами. У будь-якому разі, в монголах не побачили грізного ворога. І абсолютно даремно. Навала, що сталася через півтора десятка років, виявилася жахливо руйнівною і згубною.

Після розгрому руських князівств монголо-татарами літописи північної Русі практично перестають повідомляти будь-що про південь — Київ, Чернігів, Переяслав. Відомостей із західної Русі не було і до цього. Різні частини колись єдиної Давньоруської держави продовжували віддалятися одна від одної.

Поки руські князівства приходили до тями після навали, звикаючи до умов татаро-монгольського ярма, на цих землях все виразніше стала проявляти себе нова сила — Литва.

На півночі литовці підбиралися до Пскова і Новгорода, на заході — до Полоцька і Смоленська, на півдні — до Червоної Русі та Волині.

Перші два напрямки «контролював» Олександр Невський — він довгий час був князем новгородським, але також частково опікувався Смоленськом і Полоцьком, і в дружини взяв полоцьку княжну Олександру.

На півдні з литовцями довелося зіткнутися Данилу. Він то воював проти них, то мирився з ними. Справа закінчилася тим, що дочка литовського князя Міндовга вийшла заміж за сина Данила Шварна. Інший його син — Лев — домігся руки угорської королівни.

З родом Даниловим пов’язана подія, яка могла докорінно змінити хід історії. Після смерті Міндовга великим князем Литовським став Тройнат, який віддав наказ його вбити, проте незабаром убили і його. Влада перейшла до сина Міндовга, Войшелка. У 1267 році він пішов до монастиря, заповівши литовське князювання Шварну Даниловичу, який був одружений з його сестрою. Але Шварн помер бездітним, і Войшелка повернули з монастиря на престол. Поборотися за братів спадок спробував Лев Данилович. Під час «примирливого» бенкету, організованого Васильком Романовичем, братом Данила, Лев Данилович убив Войшелка. Він заявив свої права на литовський престол, але литовці замість нього віддали перевагу одноплеміннику Тройдену.

Русічам не вдалося підкорити Литву, зате литовці в захопленні руських земель досягли успіху (як-то кажуть у футболі: якщо не забиваєш ти — забивають тобі).