Розділ «Україна — не Росія»

Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

Другий президент України Леонід Кучма є автором книги «Україна — не Росія». У ній люди, котрі підготували цю працю під авторством Леоніда Даниловича, докладно розповіли про головні віхи української історії, зробивши акцент на тому, чим, власне, ці віхи принципово відрізнялися від етапів становлення тоді ще братньої Росії.

Тоді багатьох ця книга, а точніше її назва, потішила. Ну, в тому сенсі, що, наприклад, Німеччина — не Франція, Америка — не Росія (і те, що росіянину добре, німцеві взагалі — смерть), ну і так далі. Більше того, цілком зрозуміло, що Кубань — це не Помор’я, а Прованс — не Ельзас.

Але важливість цієї книги в тому, що раніше відмінності між Україною і Росією багато хто вбачав виключно в світлі того, що, звичайно, Кубань і Помор’я — це далеко не одне і те саме, але все одно єдине ціле.

Книга Кучми була покликана показати щось нове — авжеж, спільне коріння, загальні сторінки історії, так, близькі (і, здавалося, братні) народи, але це два народи, а не один. Це дві держави, а не одна. Дуже важливо, що при Кучмі був у ходу вираз «народ України», при Вікторі Ющенку ним знехтували — стали «всі ми українці».

Ідея відокремити власне українську історію від загальноросійської (те, що сьогодні остаточно оформилось у поняття «Русскій мір») не є новою. Михайло Грушевський в кінці XIX — на початку XX століття створив свою монументальну працю «Історія України-Руси», в якій (або, точніше, якою) здійснив саме це. Можна критикувати Грушевського, шукати в його праці недоліки, але він дійсно першим написав історію України, винісши її за рамки Держави Російської.

Природно, робота Грушевського викликала шквал критики в Росії — як це так, що Україна — одна з найважливіших, а можливо, і найулюбленіших провінцій неосяжної батьківщини — раптом так явно відокремилася? Хоча б тільки в своїй історії. Показово, що гоніння на Грушевського в зв’язку з його книгою відбувалися як за часів імперії, так і за часів СРСР, що зайвий раз доводить: «українське питання» для Росії є не ідеологічним, а геополітичним.

Але повернімося до сьогоднішніх часів і заявленої теми, що Україна — не Росія. Я не збираюся аналізувати книгу президента Кучми, яку, правду кажучи, не вивчав, а лише погортав. Я спробую самостійно, у короткій формі пройтися по тих етапах історії, які визначили сутність та характер України і її народу. Стали, можна сказати, віхами на шляху становлення нації, яке, між іншим, триває й досі, хоч, я сподіваюся, і перебуває на завершальній стадії.

Не можна ставити знак рівності між Україною і Київською Руссю, хоча під поняттям Русь, безумовно, малися на увазі ті території, які становлять основу сучасної української держави. Тут важливо інше: Київська Русь, на відміну від Москви, що наслідувала їй, була активно залучена в загальноєвропейські і, якщо хочете, загальносвітові (на той час) процеси. Здійснювалися інтенсивні контакти з Візантією, Польщею, Угорщиною (це безпосередні сусіди), але також і з країнами Сходу і Заходу тією ж мірою. Московія, звичайно, теж стикалася із зовнішнім світом, але контактувала з ним як закрита система.

Після Батиєвої навали Київське і Чернігівське князівства занепали, а Галицько-Волинська земля під керівництвом Данила і його нащадків остаточно відокремилася від «Русского міра», що зароджувався, продовживши інтеграцію в загальноєвропейський простір. (Хоча і зберігала контакти з північною Руссю і Золотою Ордою, виходячи з обставин і власних державних інтересів.)

До речі, одна з істотних відмінностей південної Русі (чи то занепалого Києва, чи оновленого Галича) від північно-східних князівств полягає в тому, що вона сприймала Орду як ворога, а не як союзника (про «симбіоз» Московської Русі і Золотої Орди і його значення для становлення Держави Російської сказано вище).

Після поразки, завданої монголами, за південною Руссю, яка потім трансформувалася в Україну, починає закріплюватися образ жертви, який буде супроводжувати країну дуже довго. Насправді Україна і дотепер у цьому стані. Татаро-монголи, потім литовці, потім поляки і, нарешті, Москва (Москва і знову Москва…).

Якщо Київська Русь домонгольського періоду була й сама багато в чому агресором, то після розгрому вона перетворилась на об’єкт агресії (і, на жаль, у цьому статусі залишається). Це дуже важливо для розуміння суті української ментальності.

Влада Литви принесла містам, що опинилися на її території, магдебурзьке право. За цим правом жителі міст звільнялися від феодальних повинностей, влади воєвод та інших державних чиновників. Управлінням міст займалися виборні магістрати.

Магдебурзьке право охопило величезну кількість українських міст, включаючи Львів, Київ і Чернігів, а також і білоруські міста, наприклад, Мінськ, Брест, Вітебськ і навіть російський Смоленськ. До речі, перехід України під контроль Московії не привів до одночасного скасування магдебурзького права — його скасував лише в 1831 році Микола I, а Київ користувався цим привілеєм аж до 1835 року.

У тогочасній Україні значну владу мали магнати. Такі, як, наприклад, князі Острозькі або Вишневецькі. Вони були тісно пов’язані з містами: так, князь Костянтин Острозький довгий час був воєводою Києва, а князь Дмитро (Байда) Вишневецький — старостою Черкас.

Але основні їх багатства знаходилися не тут. Нерідко великі володіння магнатів перетворювалися на напівсуверенні держави, а їхні війська за чисельністю і оснащеністю можна було порівняти з арміями цілих держав. Як тут не згадати могутнього Ярему Вишневецького і його «Лубенську державу» (мається на увазі — з центром у Лубнах), або, як її ще називали — «Задніпровську державу», величезну вотчину, рівних якій не було у всій Речі Посполитій.

Магнати, до того ж не тільки українські, нерідко були багатшими за великого князя Литовського і короля польського. Ця особливість, коли держава багато в чому залежить від олігархів, зберігається в Україні і сьогодні.

Також зберігається традиція не довіряти державі, а більше сподіватися на себе або, в крайньому випадку, на господаря — тобто, на того ж олігарха.

Українці з недовірою і навіть із підозрою ставляться до будь-якої влади. Вони, на відміну від росіян, не вважають її Богом даною, сакральною. Ще б пак — навіть якщо не брати до уваги традиції середньовічного віче (воно ж і в Новгороді було, але московські правителі задушили республіканські традиції), верховна влада століттями для українців була виборною. Це і гетьман, якого обирали на козацькому зібранні, та й у Польщі, частиною якої довгий час була Україна, самого монарха також вибирали. (Так що ніякої «божественності», як зараз модно говорити — всього лише найнятий народом менеджер.)

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії» автора Авдєєнко В.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Україна — не Росія“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи