Розділ «П’ять разів відміряй, на шостий відріж (Умовний спосіб 4.0)»

Нескладно здогадатися, що книга вийшла на фінішну пряму. Пора вже звернутися й до часів недавніх, а саме — до Революції і громадянської війни.

Зі шкільних спогадів зберігся приблизно такий ланцюжок: Перша світова війна — Лютнева революція — Жовтнева (Велика Жовтнева) революція — громадянська війна — Радянський Союз. Щодо України, щоб трохи додати яскравих фарб до сухого викладу, — Петлюра, Махно і, осібно, революціонер Артем.

Однак тепер ми знаємо, що все було трохи складніше. Або, скоріше, набагато складніше.

Більшість моїх однолітків, включаючи мене самого (не кажучи вже про людей більш похилого віку), вже після розпаду СРСР дізналися про УНР, Акт Злуки, бій під Крутами. По-іншому стали оцінювати багато подій, які трактувалися однобоко в радянській історії, а також діячів того часу, в тому числі Петлюру і Махна.

Те, що відбувалося в Україні (як і за її межами) під час Революції і громадянської війни, аналізувати дуже складно через безліч точок зору не тільки сучасних, а й синхронних на ті події.

Влада в Україні постійно переходила з рук в руки. Михайло Булгаков у своєму фейлетоні «Київ-місто» так розповідає про той час: «…за рахунком киян, у них було 18 переворотів. Деякі з теплушкових мемуаристів на- рахували їх 12; я точно можу повідомити, що їх було 14, причому 10 з них я особисто пережив». Що конкретно він пережив, письменник описав у «Білій гвардії» і «Днях Турбіних».

Не менш сумбурно розвивалися події і на периферії. Паралельно з Українською Народною Республікою, котра претендувала на всю українську територію, існували також Українська Радянська республіка, незабутня Донецько-Криворізька республіка і навіть Одеська Радянська республіка (ця — всього півтора місяці). Як відомо, Західно-Українська Народна Республіка відкололася не від Російської імперії, а від агонізуючої Австро-Угорщини. Акт Злуки від 22 січня 1919 року формально включив цю територію в орбіту української держави.

Події революції і громадянської війни, справді, були вкрай суперечливими, нові рішення приймалися мало не кожного дня, щомісяця — то вже точно. Ухвалення рішень зовсім не означало їх виконання. Деякі ініціативи і наступні дії мали паралельний, а іноді взаємовиключний характер. При цьому коїлось це різними суб’єктами влади, що часто співіснували практично одночасно, а тому зрозуміти, хто з них і якою мірою мав хоч якусь легітимність, було вкрай складно, якщо взагалі можливо. Все це добре і детально задокументовано (втім, наявність великої кількості деталей не вносить остаточної ясності через неоднозначність оцінок учасників відповідних процесів, про що я вже сказав раніше), а тому немає сенсу переказувати — мета книги дещо інша.

Окремо варто сказати декілька слів про дипломатичні зусилля української влади, яка добивалися максимального визнання з боку інших держав.

До прояву Україною самостійності прихильно поставилися країни Антанти, представники яких, у тому числі США, Велика Британія і Франція, знаходилися в Києві вже незабаром після Жовтневої революції. Передбачалося, що Україна продовжить війну проти Німеччини та її союзників, і Центральна Рада спочатку збиралася чітко виконувати зобов’язання перед Антантою, але під тиском військових, котрі відмовлялися воювати, була змушена вступити в переговори про мир.

Представники УНР на початку січня 1918 року прибули в Брест-Литовський. Там також перебувала делегація більшовиків на чолі з Львом Троцьким, але українці не побажали влитися в її склад, категорично заявивши про бажання самостійно вести мирні переговори. В результаті 9 лютого 1918 року був підписаний сепаратний мирний договір між УНР і так званими Центральними державами (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарське царство), за яким ці країни визнавали суверенітет української держави. Аналогічний договір між Центральними державами і Радянською Росією було підписано 3 березня.

Зрозуміло, що тепер про жодну підтримку з боку Антанти мови бути не могло. Україну вкотре підвело невміння правильно вибирати союзників — Центральні держави, що визнали УНР, незабаром війну програли, і всі зусилля дипломатів виявилися безглуздими.

Проте, на певному етапі союз з Німеччиною забезпечував суверенітет України від зазіхань більшовиків — німецькі війська зайняли більшу частину країни. При цьому в кінці квітня німці розігнали Центральну Раду і ліквідували УНР. В результаті перевороту була створена права консервативна Українська держава гетьмана Павла Скоропадського, що проіснувала до кінця 1918 року, — так інколи буває, коли країна нездатна самостійно забезпечити власний суверенітет, передоручаючи його зовнішнім силам.

Втім, із закінченням Першої світової війни позиції Української держави, що орієнтувалася на Німеччину, похитнулися, і вже в грудні 1918 року вірні УНР війська зайняли Київ. Гетьман Скоропадський утік. Саме цей період в історії України барвисто описаний Булгаковим.

Країни Антанти, що перемогли у війні, нагадали Україні про сепаратний мир з Німеччиною і відмовилися визнавати УНР. Проте, дипломатичні відносини, крім Центральних держав, були встановлені з Румунією, Італією, Іспанією, Данією, Швецією, Швейцарією, Норвегією, Грецією, Персією, Фінляндією, Польщею, балтійськими країнами, державами Закавказзя та іншими суб’єктами, що утворилися на руїнах Російської імперії. Фактично українську незалежну державу визнавала і Радянська Росія: в двох країнах були відкриті генеральні консульства — в столицях і ряді великих міст. Щоправда, до кінця 1918 року РРФСР перестала визнавати суверенітет України. Дещо запізнілим — в лютому 1921 року, коли Україна вже остаточно потрапила під владу більшовиків, — стало рішення про визнання УНР Аргентиною.

Вражає схожість сьогоднішніх подій до того, що відбувалося майже століття тому.

Але спершу про відмінності. По-перше, на території України були присутні іноземні війська, по-друге, Україна оголосила війну Росії. І те й інше можна пояснити тим, що, по суті, в той час ще тривала Перша світова війна (а бойові дії велися навіть після її офіційного закінчення 11 листопада 1918 року). Окрім того, у Росії не було надпотужної зброї (як сьогодні ядерної зброї), яка б виділяла її серед інших держав. Втім, це не врятувало Україну від поразки.

Ну а загалом — кидаються в очі відразу кілька фактів. Україна — як тоді, так і зараз — робила ставку головно на зовнішню допомогу. В стосунку до УНР це була спочатку Німеччина, потім, після поразки останньої у Першій світовій, — Польща.

Також очевидними є дії Росії, спрямовані на розкол української держави, створення різноманітних клонів у вигляді псевдодержав, які були покликані, по-перше, делегітимувати владу в Києві, по-друге, позбавити українську державу якомога більшої території. При цьому кінцевою метою було — і стало в кінцевому підсумку — повне оволодіння Україною.