Розділ «Яблуко українського розбрату»

Мабуть, немає сьогодні в українській історії більш спірної теми, ніж Українська повстанська армія. Причому мова йде не про якісь конкретні дії УПА, хоча і про них теж, а в цілому, як про феномен.

Багато моїх знайомих вважають воїнів УПА героями, вистачає серед них і тих, для кого вони — карателі і вбивці, посібники фашистів. Саме тому я не буду давати моральної оцінки українським повстанцям, так само як і іншим діячам націоналістичного руху, а лише обмежуся викладенням фактів. При цьому не йдеться про те, що я володію якимсь таємним знанням, швидше, це спроба узагальнити, причому вельми стисло, те, що і так відомо.

Перш за все, варто сказати кілька слів про Степана Бандеру, чию особистість протягом десятиліть піддають міфологізації (найрізноманітнішого спрямування) і демонізації. Знову-таки — утримаюся від оцінок особистості Бандери.

Для СРСР в довоєнний період Бандера міг би бути не тільки не небезпечним, але і навіть вигідним з точки зору пропаганди, оскільки основна його діяльність була пов’язана з боротьбою проти польської окупації. Під чуйним керівництвом Бандери проводилися різноманітні акції, покликані сприяти зміцненню національної самосвідомості українців. Так, одна з них була спрямована проти польських товарів — етнічних українців закликали не купувати їх. Іншою, можливо, найбільш яскравою, була так звана «шкільна акція» в 1933 році, коли школярі-українці, проінструктовані заздалегідь активістами ОУН, почали відмовлятися відповідати на питання вчителів по-польськи, та й взагалі бойкотували все польське. Акція проводилася лише протягом одного дня, проте в ній, за оцінками польської преси тих років, взяли участь десятки тисяч школярів, що свідчить про високий рівень її підготовки.

Але Польща була не єдиним об’єктом протидії з боку Бандери. Він був затятим антикомуністом, виступав в цілому проти політики більшовиків і, зокрема, викривав Голодомор в радянській Україні. До того ж, під його безпосереднім керівництвом в жовтні 1933 року був скоєний замах в російському консульстві у Львові. Цілились в консула, але його не було на місці, тому жертвою став секретар консульства Андрій Майлов, що виявився до того ж таємним агентом ОГПУ. Після цього випадку в радянських органах держбезпеки всерйоз задумалися про заходи боротьби з тероризмом, українським зокрема.

Але терористична діяльність Бандери, проте, була насамперед спрямована проти поляків і тих, хто їм служив. Найбільш резонансним замахом, безумовно, стало вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Бандеру, як одного з організаторів, схопили, а тоді судили, за його процесом пильно стежила світова преса. Всі, включаючи самого Бандеру, були впевнені, що його неминуче чекає смертна кара, але в результаті в 1936 році йому присудили довічне ув’язнення.

Тероризм, безумовно, не був винаходом українських націоналістів і особисто Степана Бандери. Проте, саме після вбивства Перацького Польща поставила питання в Лізі Націй, попередниці ООН, про введення міжнародних санкцій проти терористів.

Довічне ув’язнення Бандери закінчилося у 1939 році з початком Другої світової війни, коли Німеччина і СРСР вторглися в Польщу. Бандера, який поміняв кілька в’язниць, перебував у цей час у Брестській фортеці, що слугувала в’язницею. З наближенням військ (цікаво, чиїх?) тюремна адміністрація втекла, в’язні вийшли на свободу.

Відносини Бандери з нацистською Німеччиною — найбільш болюча тема. Прихильники Бандери всіляко намагаються применшити значення цієї співпраці, його противники, навпаки, саме її всіляко випинають, часто обвішуючи спірними фактами, а іноді і відвертими міфами.

Однак і без міфології вистачає свідчень того, що відносини з гітлерівською Німеччиною в українських націоналістів були, зокрема, з боку Бандери. Незаперечним фактом цього є створення під керівництвом німецького військового командування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Роланд», сформованих в основному з числа прихильників Бандери.

Відомо також, що він виступав за союз із німцями, проте виключно тимчасовий, і за обов’язкової умо- ви, що Німеччина визнає незалежну українську державу.

Після того як 30 червня 1941 року німецькі війська увійшли до Львова, в місті був зачитаний «Акт проголошення української держави». Все це відбувалося без участі Бандери, який залишався в Кракові.

Німецьке керівництво негативно поставилося до ідеї створення незалежної України, принаймні, керівники створеного соратниками Бандери Українського державного правління були заарештовані. Незабаром заарештували і самого Бандеру, згодом його відправили в концтабір.

Унаслідок перебування в таборі Бандера не зміг брати участі в створенні Української повстанської армії. Проте, саме з його ім’ям асоціювалися українські повстанці, причому як у німців, так і у більшовиків. У Німеччині був поширений термін «рух Бандери» (Banderabewegung), в СРСР — «бандерівці» і його похідні. З метою дискредитації Бандери і національно-визвольного руху, натхненником котрого він був, з подачі німців його почали називати «старшим більшовиком радянської України».

Я не маю на меті виправдати, обілити, реабілітувати Бандеру. Однак дивує, що весь негатив, пов’язаний з націоналістичним рухом в Україні, отримав саме він. Майже нічого не говориться про Андрія Мельника, лідера конкуруючого крила ОУН, яке встало на шлях недвозначного співробітництва з нацистами. Дуже мало — про близького соратника Ярослава Стецька, котрий не приховував свого антисемітизму. Дещо, але все одно незрівнянно мало — про Романа Шухевича, у якого був реальний військовий чин німецького вермахту. При цьому все, що пов’язано з Бандерою, стало прозивним, його ім’я є символом не тільки націоналізму, який можна трактувати по-різному, але також нацизму, фашизму, взагалі всього, що тільки може викликати виключно негативні почуття.

Лідери націоналістичного руху давно плекали ідею створення українських збройних сил. Про формування таких сил, зокрема, говорилося в Акті проголошення української державності від 30 червня 1941 року. Основою цієї армії повинні були стати вже згадані батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Тоді українська армія бачилася прибічникам Бандери виключно союзницею Німеччини. Але в зв’язку з позицією німецького керівництва, яке відкинуло ідею української державності, плани зазнали коригування.

Ворогами були оголошені як СРСР, так і Німеччина. Влітку 1943 року, коли процес створення УПА йшов повним ходом, була прийнята «стратегія боротьби на два фронти — проти московського і німецького імперіалізму».

При цьому тактика дій щодо цих двох ворогів була різною. Якщо активне протистояння більшовикам було в пріоритеті, то проти німців збройна боротьба відкладалася до суттєвого виснаження їхніх сил. Таке рішення було прийняте в 1942 році, тобто ще до формування армії. Пізніше під час обговорення плану дій по здійсненню національно-визвольної боротьби була відкинута ідея широкого повстання проти німецьких окупантів, німецький напрямок опору вирішили розвивати в дусі «самооборони народу».

Крім того, традиційним напрямком дій українських націоналістів була боротьба з поляками. Найбільш невідрадною подією цього протистояння, безумовно, стала Волинська різанина 1943 року.