Розділ «Розлучення по-російськи»

Процес колонізації українських земель литовцями, за словами Грушевського («Нарис історії українського народу»), проходив «здебільшого без шуму і гучних конфліктів, без великих воєн і значних змін у ладі приєднуваних земель, і тому дуже мало залишив слідів у джерелах».

Так, за одними даними, Волинь і слідом за нею Київ були завойовані литовським князем Гедиміном у 1320–1321 роках.

Сергій Соловйов пише, що Гедимін почав похід на Володимир-Волинський, який упав під його ударом у 1320 році, а потім відправився до Києва, який витримав двомісячну облогу, але потім усе-таки теж здався. Правда, за іншою версією, Волинь дісталася не Гедиміну, а його синові Любарту. І сталося це мирно, оскільки Любарт був зятем померлого князя галицького Лева Юрійовича.

Володимир Антонович вважає сюжет із завоюванням Волині та Києва Гедиміном вигадкою.

Він повідомляє, що вперше розповідь про похід Гедиміна з’явилася в хроніці Мацея Стрийковського (1582 рік), тобто через 250 років після описуваних подій. «Руські літописи XIV і XV століть, так само, як укладачі німецьких, прусських і лівонських хронік, нічого не знають про похід Гедиміна (Гедіміна) на Волинь і Київ», — говориться в його «Нарисі історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда».

Єдиним джерелом, де також ідеться про цей похід, є компілятивний за своїм характером Густинський літопис. «Обидва хроністи черпали звістки з одного загального джерела; джерелом же цим був, так званий літопис Биховця, складений в половині XVI століття (закінчується 1548 роком)», — заявляє Антонович, піддаючи при цьому літопис Биховця жорстокій критиці. Він звинувачує автора літопису в кричущих неточностях і вигадках.

Тим не менше, перехід південноруських (тобто українських) земель під владу Литви — факт безперечний. Любарт Гедимінович правив на Волині. Його брат Ольгерд пішов далі на схід і спочатку в 1355 році завоював Сіверську землю, а потім, у 1362 році, — і Київ. Завойовані землі він розділив між синами і родичами.

Приблизно в цей же час Галіція (Галичина) відійшла до Польщі, і литовцям довелося сильно постаратися, щоб не уступити полякам і Волинь. Незабаром — у 1385 році — була підписана Кревська унія, яка об’єднала Польщу і Литву в єдину державу під владою сина Ольгерда, Ягайла. Правда, незабаром Велике князівство Литовське знову стало окремою державою на чолі з двоюрідним братом Ягайла — Вітовтом.

Литва послідовно боролася із Золотою Ордою, відстоюючи свої інтереси на руських землях, однак непоодинокими були випадки, коли дві держави вступали в союзи. Так, хан Джанібек допоміг Любарту вибити поляків з Волині, а його попередник, хан Узбек, навіть намагався захистити від Польщі Галичину. Також, будучи литовським князем, Ягайло домовлявся з монголами про взаємодію проти Москви.

Найбільшого розквіту Велике князівство Литовське досягло під час правління Вітовта, онука Гедиміна, яке припало на кінець XIV — початок XV століття. Вітовт примудрявся стримувати апетити короля польського — свого двоюрідного брата Ягайла, давати відсіч Тевтонському ордену, активно втручатися в політику руських князівств і Золотої Орди.

Вітовт брав участь у справах ординських, допомагаючи своїм союзникам зайняти престол у Сараї. На знак подяки хани направляли йому в підтримку своїх воїнів для боротьби з Псковом і Новгородом.

Чеські гусити направили до Вітовта делегацію, щоб просити його стати королем Богемії. Ідею підтримував і імператор Священної Римської імперії. Однак польський король Ягайло був проти — план зірвався.

Також Вітовту вдалося поставити крапку в боротьбі литовців з Тевтонським орденом. У 1410 році в знаменитій Грюнвальдській битві орден був розгромлений.

Вітовт продовжував політику експансії на російських землях, хоч і не дуже успішно — ні Москви, ні Пскова, ні Новгорода йому завоювати не вдалося, зате великі князі Тверський і Рязанський — визнавали себе його васалами.

Вплив Литви на скорену Русь спочатку був мінімальним. Більш того, правомірно говорити про вплив Русі на Литву. Ось що пише про це Антонович у своєму «Нарисі історії Великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда»:

«При взаємному впливі обох національних начал, безсумнівно — литовське мало підкоритися руському, запозичувати його цивілізацію і зайняти в загальній державі другорядне місце. Дійсно, в XIV столітті під керівництвом Гедиміна і Ольгерда життя Великого князівства Литовського складається в цьому напрямку. Руські області отримали, завдяки об’єднанню, гарантії для спокійного розвитку свого внутрішнього життя. Литовські князі не тільки не обмежують цього розвитку, але з дивним політичним тактом і неупередженістю підтримують його і поступово підкоряються його культурному впливу, усвідомлюючи, що держава їхня може розвинутися, спираючись лише на руське народне начало. Уже в другому поколінні руський вплив охоплює княжу родину: численні сини Гедиміна приймають хрещення по православному обряду, вступають в родинні зв’язки з руськими князями, живуть в руських областях, де засвоюють мову, побут, поняття, традиції і писемність руського населення. Гедиміновичі вважають свій рід таким, що вступив у всі права руського княжого роду, і застосовують до себе всі поняття про князівську владу і її ставлення до землі, вироблені нащадками Володимира Святого; руська мова стає мовою розмовною і офіційною при їхньому дворі; нею пишуть грамоти і чинять суд не тільки в руських, але й в корінних литовських землях. Православ’я поширюється мирним шляхом, непомітно, серед литовців; ще при Гедиміні в новозаснованій ним столиці — Вільно, виникають православні церкви. Ольгерда оточує православна сім’я і духовенство, і він засновує і наділяє угіддями православні церкви. Таким чином, Західна Русь, зміцнівши в політичному сенсі при почині литовської народності, залучала останню до своєї цивілізації шляхом мирного поширення своєї культури».

Однак, констатує Антонович, тривала така ідилія недовго. Один із численних синів Ольгерда Ягайло одружився зі спадкоємицею польського престолу і став королем Польщі. Підписана при ньому Кревська унія запустила механізм ополячення та окатоличення.

Посилення литовської держави за Вітовта принесло українським землям негативні наслідки. Саме при ньому удільні князівства, які продовжували існувати після переходу під владу Литви, були перетворені на прості провінції. У Володимира Ольгердовича забрали Київ, Дмитро Корибутович позбувся чернігівських володінь, Федір Любартович втратив Волинь, а Федір Коріатович — Поділля. Ці князі, хоч і походили з роду Гедиміновичів, проте, під впливом більш сильної, висхідної до Київської Русі культури, зберегли на належних їм землях колишній уклад, та й самі ставали абсолютно обрусілими.

Ще один важливий факт, пов’язаний з правлінням Вітовта, полягає в тому, що при ньому відбулося посилення литовської аристократії за рахунок, відповідно, руської та навіть зросійщеної.

Незважаючи на те, що Вітовт був противником унії з Польщею, в одному він був солідарний зі своїм двоюрідним братом Ягайлом: він посилено навертав у католицьку віру місцеву литовську знать, яку зрівняв в правах з польською шляхтою. Тільки бояри-католики мали право займати державні посади, тоді як православні землевласники виявилися ущемлені.