Розділ «Замість післямови»

Події останнього часу вносять неминучі і стрімкі корективи в створюваний важко, наполегливо і уривками текст. Те, що вчора розглядалось як можливий, хоч і не найбільш імовірний сценарій, сьогодні з вражаючою чіткістю втілюється в реальному житті. Деякі інші варіанти, що розглядалися як найбільш оптимальні, зараз викликають лише гірку посмішку і подивування власній наївності.

Коли в 2008 році відбувся бурхливий, але, на щастя, короткий конфлікт між Росією і Грузією (в РФ його вважали за краще називати грузино-південно-осетинський), багато хто, в тому числі в Україні, дуже обережно оцінювали подію. Багатьом здавалась недальновидною авантюра Міхеїла Саакашвілі, який незрозуміло на що розраховував. Незважаючи навіть на боязкі тоді ще повідомлення про те, що нестриманого в емоціях грузинського лідера спровокували, всі чітко і ясно бачили нічний обстріл Цхінвалі, а отже, звуки канонади просто заглушили всі інші аргументи.

(Можливо, саме тому під час «кримської кампанії» 2014 року українська армія не зробила жодного пострілу — щоб не було війни.) Я пам’ятаю, як щиро веселився тоді, в 2008-му, слухаючи президента Віктора Ющенка, який стверджував, що Україна — наступний об’єкт агресії з боку Росії. Та що я — найдосвідченіші експерти в області російсько-українських відносин категорично відкидали таку можливість.

Після бурхливих подій лютого-березня 2014 року з’явилося багато суперечок про те, що насправді сталося з Кримом — була це анексія чи демократична реалізація волевиявлення громадян. Зрозуміло, що більшість українців говорять про анексію, а росіяни — про демократичний вибір кримчан (у політичній риториці РФ на той час з’явився вираз «народ Криму» — з таким же успіхом можна говорити і про «народ Москви», «народ Сибіру», «народ Калінінградської області»). Втім, президент РФ Володимир Путін у фільмі, присвяченому річниці «кримської кампанії», цілком відкрито говорить, що операція щодо повернення півострова готувалася — і проводилася — до референдуму. А також дав зрозуміти, що був готовий застосувати неконвенційну зброю (під якою насамперед мається на увазі ядерна зброя) в разі перешкоджання цьому процесу.

Не є секретом, що навіть у найбільш «мирні» роки жителі Криму не приховували своїх симпатій до Росії. Не дивно, що після приходу в Києві до влади «хунти», ці симпатії різко зросли (в цьому випадку абсолютно неважливо, наскільки великим був вплив політичних маніпуляцій). Зрозуміло, що референдум не може бути проведений протягом двох тижнів. Зрозуміло, що результати цього референдуму суттєво завищені, і це ясно навіть без доказової бази (хоча така база є — взяти хоча б Севастополь, де, якщо подивитися на абсолютні цифри тих, хто проголосував, вийде, що приєднання до РФ підтримали понад 100 % жителів міста).

Але очевидно й інше — кримчани були щирі у своєму виборі. І в цьому полягає найбільша підлість скоєного, а точніше — організованого.

Що викликало обурення не тільки України, а й світової спільноти — був порушений принцип територіальної цілісності держави. Відбувся переділ кордонів — і не де-небудь, а в Європі.

Ось кажуть: поверніть Україні Крим. Уявімо собі, що це сталося. Але тоді Україна в очах мешканців півострова стане окупантом. З одного боку, справедливість восторжествує, з іншого — Україна з жертви агресії сама перетвориться на агресора (у тому, що Київ зіткнеться з масштабними протестами, можна не сумніватися). Тому не так вже й далекі від істини російські опозиціонери Михайло Ходорковський і Олексій Навальний, які поставили під сумнів змогу повернення Криму («Крим — це що, бутерброд з ковбасою, щоб його туди-сюди повертати?» — сказав, зокрема, Навальний). І цим вони викликали бурю гніву в середовищі українських патріотів, які, схоже, зовсім не замислюються над тим, як поводитиметься місцеве населення по відношенню до української влади, якби Крим знову опинився в єдиній Україні.

Саме в цьому я вбачаю головну підлість анексії Криму — в тому, що його повернення виглядає практично неможливим (єдиним прийнятним варіантом може виглядати «дзеркальний» референдум про повернення півострова до складу України, але, природно, за умови, що плебісцит не буде черговою маніпуляцією).

У питанні про Крим багато хто апелює до прецеденту Косова. Апелюють, ясна річ, в Москві (хоча сам «косовський прецедент» там якраз і не визнають). Але Косово, насправді, не має нічого спільного з «кримським прецедентом».

Почнемо з того, що рішення про відділення Косова від Сербії було прийняте — за міжнародного посередництва — після важкої кровопролитної війни. У Криму і приблизно такого не було — ні війни, ні міжнародного посередництва.

Що важливо, населення Косова — переважно етнічні албанці (зараз етнічною меншиною там є серби), які абсолютно не є споріднені з сербами, до того ж ще й мусульмани. Жителі Криму — це росіяни, українці, кримські татари та ін. (нехай «та ін.» на мене не ображаються), тобто приблизно той же набір, що і по всій Україні, тільки в інших пропорціях (скажете: кримських татар немає в Києві? я особисто знаю трьох). Тобто «народ Криму» від «народу України» мало чим відрізняється. У Донбасі, до речі, ці відмінності є ще меншими.

Далі — Косово не приєдналося до Албанії, тому в Криму створено свій прецедент.

Єдине, що ріднить Косово і Крим, — наявність у них «місць, які мають сакральне значення». У Косові, в місті Печ, знаходиться монастир-резиденція Печської патріархії, чиєю спадкоємицею є Сербська православна церква. У Криму — самі знаєте (якщо не знаєте — то, за словами В. Путіна, древнє місто Корсунь (Херсонес) є «місцем, що має сакральне значення для Росії, таке ж, як Храмова гора в Єрусалимі для мусульман та іудеїв»).

Але навіть тут не все так гладко: у Криму святиня відноситься до країни-рецептора (хоча дивно — хіба Україну хтось запитував — взагалі-то Святий Володимир, котрий, за легендою, хрестився в Херсонесі, був київським князем), в Косово — до країни-донора.

Ще одна улюблена аналогія — референдум про незалежність у Шотландії. Але тут будь-яке порівняння перетворюється на відвертий фарс. По-перше, Шотландія — це країна, яка багато століть домагалася відновлення своєї незалежності (в британській пресі Шотландія нерідко називається country, що і означає «країна»). По-друге, шотландський референдум готувався кілька років, а кримський провели за два тижні, примудрившись за цей час двічі змінити формулювання винесеного на нього питання. Важливо, що шотландці все-таки вирішили не відділятися від «ненависної англійської хунти». Ну і найголовніше — Шотландія в разі відокремлення не збиралася приєднуватися ні до Ірландії, ні до Ісландії, ні до Америки, ні до Росії, ні до Китаю. У басків і каталонців, які мріють про «розлучення» з іспанцями, також, схоже, немає планів до когось там пригорнутися. Якщо розвалиться Бельгія, то навряд чи Валлонія приєднається до Франції, а Фландрія — до Нідерландів. Якщо вже зовсім фантазувати, то все одно слабко віриться, що швейцарські кантони почнуть ліпитися до Італії, Німеччини та Франції, виходячи з того, якою мовою там говорять — італійською, німецькою чи французькою. Але навіть якщо це раптом сталося б, все одно те, що раніше називалося Швейцарією (або Бельгією, Іспанією, Великою Британією), залишилося б у Європі і не стало б міняти геополітичний курс. Навіть ображена на Захід Сербія все одно залишиться європейською і не стане інтегруватися в Євразійський союз і в ЄС, і в кінцевому підсумку, виявиться разом з відірваним від неї Косовом.

Зараз існує думка, що нинішнє військове протистояння в Україні є якоюсь розплатою за мирні роки після проголошення незалежності. Дійсно, Україна до недавнього часу була однією з небагатьох країн пострадянського простору, де ніколи не лилася кров. Але у мене особисто виникає питання: а за що, власне, розплата?

Відокремлення населеного росіянами і українцями Придністров’я і, меншою мірою, національного анклаву Гагаузії було спровоковано діями націоналістичної верхівки Молдови, що взяла курс на об’єднання з Румунією. Аналогічним чином розвивалися події в Грузії — націоналістична істерія тамтешнього керівництва призвела до конфліктів з абхазами і осетинами, які, між іншим, ніякої спорідненості з грузинами не мають.

Так само йшла війна між азербайджанцями і вірменами через Нагірний Карабах.