Розділ «Умовний спосіб (3.0)»

Після підписання в 1569 році Люблінської унії українські землі перейшли від Великого князівства Литовського (ВКЛ) під пряме управління польської корони. Білоруські землі залишилися в Литві.

Чи змінилося б що-небудь, якби Україна, як і Білорусь, залишилася у ВКЛ?

Знову-таки невірно проводити реконструкцію можливих подій, змінюючи тільки один елемент пазла. Адже витягнувши з конструкції начебто лише одну цеглинку, ми таким чином повністю порушуємо всю конструкцію з абсолютно непередбачуваними для неї наслідками (такий собі «ефект метелика» за Бредбері). Адже ми намагаємося робити прогнози в рамках тих подій, які відбулися без заданого нами ж збою системи. Але вони могли розвиватися за зовсім іншим сценарієм.

Проте, завжди цікаво пофантазувати навіть в таких обмежених умовах. Отже, 1569 рік, Литва і Польща підписують Люблінську унію, за якою дві держави об’єднуються в Річ Посполиту, тобто республіку (можна, звичайно, піти далі і поміркувати про хід історії в умовах, коли унія не підписана, але ми цього робити не будемо). Литва перебуває в підпорядкованому стані, але зберігає символи суверенітету, відносини двох суб’єктів — умовно конфедеративні.

Є думка, що унія врятувала Литву від поглинання Московією. Такі побоювання були цілком реальні, враховуючи превалюючий слов’янсько-православний компонент у Великому князівстві Литовському.

Державною мовою ВКЛ довгий час була так звана західноруська мова (зараз ця назва непопулярна), також відома як старобілоруська і староукраїнська. Найбільш нейтральною є назва «слов’янська мова Великого князівства Литовського» (ще одна назва — «проста мова»). Після об’єднання в Річ Посполиту мова почала витіснятися польською, остаточно вийшла з ужитку в XVIII столітті.

Можна припустити, що, якби Україна залишилася в складі ВКЛ, вплив слов’янської мови, православ’я, Русі в цілому були б у ньому набагато більшим, незалежно від того, відбувалася б експансія з боку Москви, чи ні.

Тому, можливо, це стало однією з причин переходу українських земель під контроль корони: сильнішій Польщі було більше до снаги спробувати «переварити» також немаленьку Україну, тоді як Литві виявилося куди простіше залишатися з однією лише Білоруссю (насправді не зовсім з однією — були ще прибалтійські землі).

Як відомо, Польщі не вдалося «переварити» Україну, а у Литви і поготів би не вийшло.

Найбільш очевидний сценарій у разі збереження України в складі Великого князівства Литовського — поступове поглинання ВКЛ Москвою з усіма наслідками цього. Втім, у реальній історії відбулося приблизно те ж саме — хіба що трохи пізніше. При цьому тут є (могли б бути) дві суттєві відмінності. По-перше, в такому сценарії литовці як етнос могли б узагалі не зберегтися, по-друге, українці зазнали б істотно меншої полонізації, тобто це були б уже не українці, або не ті українці, якими вони є сьогодні.

Але я розглядаю й інший сценарій, який начебто не лежить на поверхні. З давніх часів з Московії в Литву від переслідувань тікали люди — від найпростіших і аж до князів. Україна (вірогідно, разом із Білоруссю) могла стати якоюсь альтернативною Руссю — не Московською, а Литовською Руссю, або Західною Руссю — кому як подобається, східним форпостом єдиної Європи — з міцними демократичними інститутами, виборною владою. Тобто тим, чим намагається стати сьогоднішня Україна (і, як натякають знаючі люди, може стати досить скоро і Білорусь).

Така «альтернативна» Русь, безумовно, була б найпотужнішим чинником будь-яких загальноєвропейських процесів. Небезпека ж полягала б у тому, що така держава однозначно намагалася б балансувати між Заходом і Сходом, вишукаючи тактичні вигоди з подібних коливань. Саме цим до недавнього часу займалася сучасна Україна (і не виключено, що продовжить займатися в разі невдачі на шляху євроінтеграції).

Але Україна виявилася відірваною від Литви і разом з нею — від Білорусі. Почався — а точніше, продовжився — процес окатоличення, посилилася полонізація українського населення. В першу чергу це зачепило шляхту, але також торкнулося і низів.

Однак це жодним чином не зменшило кількість можливих розгалужень в альтернативній історії України, а може, навіть і збільшило. Як відомо, польський гніт викликав ряд повстань в Україні, найбільш потужним з яких стала «Хмельниччина». Богдан Хмельницький уклав союз із Московією. Але він вів ще й інші дипломатичні ігри. Зокрема, союзником України був кримський хан, і Хмельницький всерйоз розглядав можливість переходу під протекторат Туреччини.

Крім того, на певному етапі війни був укладений союз зі Швецією.

І звичайно ж не слід забувати, що були спроби домовитися з Польщею про збереження України в складі Речі Посполитої, але вже на інших умовах.

Моделювання кожного з цих сценаріїв становить великий інтерес.

Союз із Туреччиною виглядає насправді цілком правдоподібним. Османська імперія, яка до того часу хоч уже й проминула пік своєї могутності, була як і раніше сильною і впливовою. Вона контролювала значні території в Південній і Східній Європі; багато країн, що формально не входили до складу імперії, були її васалами.

Перше, що спадає на думку, — ймовірність ісламізації місцевого населення в разі реалізації такого сценарію. Як, наприклад, сталося в Албанії і Боснії. Але це — зовсім не очевидний результат: Болгарія і Греція, які найдовше залишалися під гнітом турків, так і залишилися в основі своїй православними. З огляду на те, як наполегливо — і успішно — українці чинили опір окатоличенню, логічно припустити, що відсіч ісламізації була б такою самою.