Розділ «Частина п’ята. Суд»

О дев’ятій ранку до зали суду увійшли судді в пурпурових мантіях – усі присутні підвелися. Головував чоловік років за п’ятдесят, він носив окуляри з однією лінзою. Доктор Гайнрих Ягуш втратив одне око на війні, він тоді командував танковим батальйоном. Колишнього профспілкового службовця, випускника юридичного факультету призвали у вермахт 1940 року, він ще встиг повоювати у Франції. Військова служба закінчилася для нього в грудні 1943-го важким пораненням, яке коштувало ока. Після війни він почав працювати суддею у британській окупаційній зоні[324].

Гайнрих Ягуш був досвідченим суддею і спеціалізувався на справах про шпіонаж. У жовтні 1959-го, якраз коли Сташинський ліквідував свою другу жертву, Ягуша вибрали головою Третього сенату Федерального суду, до юрисдикції якого належали справи про шпіонаж і державну зраду. Він головував на багатьох відомих процесах. Один із найвідоміших – суд над Отто Йоном, першим керівником Служби захисту конституції, західнонімецької контррозвідки. Під час війни Йон був членом антигітлерівського опору і врятувався втечею у Британію після невдалого замаху на фюрера в липні 1944-го. У липні 1954-го, невдовзі по десятій річниці антигітлерівської змови, Йон знову виїхав з країни. Цього разу він виринув у Східному Берліні і став ключовою фігурою у пропагандистській кампанії проти ФРН – державі закидали, що вона сприяє колишнім нацистам і працевлаштовує їх. Ситуація стала зовсім дивною, коли в грудні 1955-го Йон знову з’явився у Західній Німеччині, заявивши, що півтора року тому його викрав КДБ. Ніхто йому не повірив. Суд під головуванням Гайнриха Ягуша дав Отто Йону чотири роки позбавлення волі[325].

У січні 1960-го Ягуш був суддею у справі Горста Людвіга, колишнього біженця зі Східної Європи і лейтенанта західнонімецького флоту, який шпигував на користь Радянського Союзу. Людвіга засудили до п’яти років в’язниці. Набагато суворіше покарання чекало ще одного підсудного Ягуша – Альфреда Френцеля. Як і Ганс Нойвірт, він був німцем, у міжвоєнний період став громадянином Чехословаччини і під час Другої світової шпигував за нацистами на користь чехословацького уряду в екзилі. Після війни він переїхав до Західної Німеччини й працював у парламентській комісії з оборони. Одного дня до нього прийшов старий приятель, який тепер працював на комуністичний уряд Чехословаччини. Шантажем (Френцель замолоду мав проблеми із законом), обіцянками грошей і погрозами дружині «приятель» схилив Френцеля до співпраці з чехословацькою владою. Надворі був 1956 рік. У жовтні 1960-го Френцеля спіймали і судили. Ягуш дав йому п’ятнадцять років виправних робіт[326].

У справах проти комуністичних шпигунів Гайнрих Ягуш не вагався. Усі це знали, і Сташинський теж. Але промова, якою Ягуш відкрив засідання, дала Сташинському проблиск надії, що цього разу буде інакше.

– Незабаром після виготовлення обвинувачення в цій справі один поважний і поширений тижневик наприкінці квітня 1962 року визнав уже підсудного в багатосторінкових висновках вбивцею, надрукував його знімок і змалював вчинки, стверджені обвинуваченням, у такий спосіб, який може ґрунтуватися тільки на балакучості однієї державної установи, – почав Ягуш, маючи на увазі статтю в «Кріст унд вельт». – Останніми днями численні видання опублікували подібні коментарі, показали теж знімки підсудного і ще перед закінченням судового слідства визнали його вбивцею або політичним скритовбивцею […].

Як голова цього судового процесу, я зобов’язаний взяти підсудного під захист від таких неприпустимих заздалегідних засуджень у громадській опінії[327].

Ягуш намагався переконати аудиторію, що процес не показовий. Але сходу повірити в історію, розказану Сташинським, було непросто. Західні німці не одразу сприйняли її всерйоз. Ягуш мусив продемонструвати, що версія Сташинського справжня, а сценарій суду не писали в генштабі холодної війни тільки заради того, щоб затаврувати Москву причетністю до терористичних актів. Слід було відповісти й на питання, порушені радянською й східнонімецькою пропагандою.

Таких питань було чимало. «Тільки надзвичайно наївні люди можуть повірити в те, що радянські органи безпеки дозволили “неблагонадійному” Сташинському – людині, яка стала неприхильною до радянської влади, тобто зрадником, – поїхати до Східного Берліна та ще й утекти», – писав під псевдонімом Микита Вішта лівий українсько-канадський журналіст Степан Мацієвич. Він питав, навіщо Сташинському зізнаватися у двох убивствах, якщо це майже напевно закінчиться для нього смертною карою? Чому західнонімецька влада мовчала про втечу Сташинського аж до прес-конференції Ліпольца? Як чужа Бандері людина могла увійти в зачинений будинок? Нарешті, як пістолет-спрей узгоджується з тим фактом, що ціанід виявили в шлунку Бандери. Відповідей на ці питання Мацієвич не знайшов і за кілька місяців до суду припускав, що західнонімецька влада не наважиться показати світу справжнього Сташинського. «Якщо він взагалі існує, – писав Мацієвич, – то його уб’ють, як убили… самого Степана Бандеру, а будуть твердити, що він “вчинив самогубство” (бо “совість його гризла”)»[328].

Однак Сташинський сидів у залі суду, повній репортерів, і був живим запереченням і словам Мацієвича, і заявам чекістів. Присутні вперше почули голос Сташинського, коли суддя Ягуш спитав:

– Ви добре розумієте німецьку мову? Якщо ні, прошу сказати.

– Так, я добре розумію німецьку мову і вільно нею говорю.

– Ви здорові?

– Я почуваюся здоровим, – відповів підсудний.

Сташинський уважно дивився на суддів. Було схоже на те, ніби він ще більше зблід. Ягуш попросив розповісти про себе:

– Я народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах, Львівського району, почав Сташинський. – У час мого народження Львів і цей простір були під польським управлінням, отже, я був тоді також польським громадянином.

Сташинський говорив без емоцій, монотонно, руки тримав за спиною, ніби вже відрепетирував свої свідчення[329]. Він коротко переповів біографію і розповів про те, як до нього прийшов міліціонер, відвів на розмову з капітаном Ситняковським, і той завербував його в інформатори.

Ягуш спитав, чого саме від нього вимагали.

– […] Я повинен був висловити готовість працювати для служби державної безпеки.

– Як ви поставилися до пропозиції доносити?

– Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що стало зрозуміло: мені краще прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.