Розділ «V ЧАСТИНА»

РОЗДІЛ 1

ДОБА ПОСИЛЕНИХ РЕПРЕСІЙ[132]

[З початком 30-их років почався на українських землях під СССР і під Польщею загострений курс політики обидвох окупантів супроти українського народу. Він тривав з малими передишками аж до вибуху II світової війни.

Захід увійшов тоді в стадію зростаючої економічної кризи. Поразка комунізму в Італії, Німеччині, згодом і в Еспанії, введення диктаторських режимів у Польщі, Угорщині і Румунії перекреслили російські надії збольшевичити Европу. В СССР криваво утверджувалася диктатура Сталіна, в Польщі зростала фашизація режиму пілсудчиків. Міжнародні напруження між бльоками держав з суперечними політичними й економічними інтересами приспішували зброення та з року в рік наближали неминучість загальної війни. Для обидвох головних окупантів України – Росії й Польщі – зростання українських сил і самостійницько-державницьких стремлінь стало внутрішньою небезпекою першорядної ваги. Незалежно від себе вони застосували супроти українців приспішену політику терору й репресій у таких розмірах, на які дозволяли їм їхні власні спроможності.

Вже в 1930 р. Росія завела примус колективізації, масовий погром села голодом, розстрілами, вивозами українського населення, обсадою вимерлих осель чужинцями; Польща зміцнила парцеляцію і колонізацію українських земель чужинцями, еміґрацію малоземельних селян у чужі країни, терористичний погром корінного населення уланськими буками пацифікації. Коли ешелони ув'язнених „куркулів” були транспортовані з вимираючих українських сіл на Сибір, в галицьких селах лежали тисячі жорстоко змасакрованих „хлопів” за те, що були українцями. Місця в польських в'язницях для них не вистачало, а Сибіру не було. Обидва окупанти спішилися нищити український стихійний і організований спротив, послаблювати джерела духового відродження нації: національну культуру, Церкву, шкільництво інтелектуальні сили, денаціоналізувати молодь протиукраїнськими шкільними розпорядженнями.

Головне вістря політики твердої руки, що приносила окупантам деякі тимчасові успіхи і разом з тим, одначе, збільшувала в масах протипольське наставлення, було звернене на ліквідацію націоналістичного підпілля. Масового характеру ці заходи набрали в роках пацифікації 1930-1931 в Галичині, а пізніше на Волині і на північнозахідніх землях. До терористичних заходів уряду належить заведення наглих судів 4 вересня 1931 р. і створення, за большевицьким зразком, концентраційного табору 17 червня 1934 року.

В історії українського націоналістичного підпілля, а теж в періодизації української історії того часу, події 1930-1939 років обабіч Збруча творять окремий період послідовного наступу на українство. Тому ці часи, як період репресій, відділяємо в окрему частину „Нарису Історії ОУН”.]

ДРУГА САБОТАЖНА АКЦІЯ

Польська політика колонізації українських земель

Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом. Польські колоністи мали надати українським землям під Польщею характеру виразно двонаціональної країни з тенденцією польщення української меншини або змушування її еміґрувати до США й Канади, щоб таким способом зробити місце для нових польських колоністів.

Ті польські мотиви спонукали польський уряд – однаково, чи це був уряд соціялістів, чи уряд пілсудчиків, – присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. І так, уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію „східніх теренів Польщі” військовими поселенцями. На підставі того закону, на протязі 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військовиків, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло круглo 20 тисяч польських поселенців, спроваджених із польських земель.[133] На підставі ж закону про парцеляцію земель спроваджено у той самий час на українські землі кругло 60 тисяч „цивільних” польських колоністів.

Про суто політичне підґрунтя тієї акції польського уряду на окупованих українських землях виразно говорить заввага тогочасного міністра хліборобства, автора „земельної реформи”, д-ра Вітольда Станєвіча: „Найбільшим нещастям нашого поселення були два моменти: поперше, що поселення скеровано не там, де є запас землі, але звичайно там, де скупчення місцевого населення найгустіше, а голод на землю найбільший, а подруге, землю давано передусім одиницям, може й заслуженим, але чужим, залишаючи місцеве населення поза увагою.”

Колонізація українських земель польськими зайдами була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко використовувано, то все ж таки якийсь заробіток був, коли ж тепер фільварки розділювано між спроваджених польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали, бож колоністи обробляли свою землю самі. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й еміґрувати. І так, наприклад, тільки впродовж одного 1929 р. виеміґрувало з західньоукраїнських земель 38.132 українців до Америки (з того 24.666 греко-католиків і 13.466 православних), а 14.823 (з того 11.602 греко-католиків і 1.221 православних) – до Франції та інших західньоевропейських країн. Отже, тільки за один рік мусіло виеміґрувати з Західньої України кругло 53 тисячі українців, поверх 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.[134]

А в той самий час напливали до тих же українських сіл тисячі польських колоністів. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини напливло від 1919 до 1930 р. кругло 10 тисяч родин польських колоністів[135]

Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільяіення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміґраційні бюра, а для спроваджуваних польських колоністів призначувано всякі допомоги, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парляменті українськими послами, викликали в поляків тільки сміх і глузування.

А до того долучувався політичний момент: колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в поборюванні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно слідкували за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої ніби спортові організації „Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором.

З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.

Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.

З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.