Розділ «V ЧАСТИНА»

З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві „Сила” відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму. Численно зібрані українські робітники підтримали ту заяву бурхливими оплесками.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРЕСИ

У тому періоді проблема відбудови леґальної націоналістичної преси відчувалася особливо пекуче тому, що на переломі 1933-34 рр. польська влада заборонила видавати націоналістичні тижневики „Наш Клич” і „Наш Фронт”, а крім того, від половини 1934 року перестали появлятися теж закордонні націоналістичні видання „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Український Націоналіст”, а на ЗУЗ підпільні видання – „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” і „Юнацтво”.

Ініціятива відновлення націоналістичних видань вийшла від т. зв. „старої ґвардії”, провідних членів ОУН. Таким чином, у різних містах західноукраїнських земель, незалежно один від одного, почали виходити різні пресові органи, які протривали, хоч і не довго, все ж виконали своє завдання. В Коломиї почав друкуватися „Рідний Ґрунт”, у Львові „Голос Нації” та об'єднані в один концерн „Дешева Книжка” такі видання: „Дешева Книжка”, „Самоосвітник”, „Антибольшевик” і „Юні Друзі”; у Стрию – „Наш Світогляд”.

Крайова Екзекутива ОУН нав'язала з тижневиком „Рідний Ґрунт” співпрацю і в зв'язку з тим ця газета перенесла свій осідок до Львова, де виходила 4 місяці до часу її заборони. До „Голосу Нації”, що виходив за редакцією Жиґмонта Процишина та Богдана Кравцева, був делеґований, як співробітник, член КЕ ОУН інж. Осип Бойдуник. Одначе, в складі редакції виникли персональні конфлікти, у висліді чого часопис змінив свою назву на „Голос” і врешті також був припинений польською поліцією.

[Ліценцію на видання селянського тижневика „Рідного Ґрунту” одержав шкільний товариш пропаґандивного референта М. Коржана, Іван Шавель, який мав мале книжкове видавництво, і не бувши націоналістом, не був підозрілий поліції. Видання першого числа виявилося дефіцитним і Шавель відпродав Коржанові, тобто Організації, газету, залишаючися формально ніби далі її видавцем. М. Коржан передав редакцію „Рідного Ґрунту” пропаґандивно-ідеологічному референтові Василеві Р. Злосливі конфіскати цензури доводили до того, що деякі числа іноді передруковувано тричі, що було фінансовою руїною. Все ж таки вдалося видати 14 чисел „Рідного Ґрунту”, а це скріпило мораль зневірених симпатиків, що організаційна дія і на цьому відтинку віджила. Правдиву причину закриття староством „Рідного Ґрунту” вияснив прокурор на процесі в справі Копача в червні 1937 року. Ствердивши, що підсудний Василь Іванонько працював в адміністрації „Рідного Ґрунту”, прокурор запитався його, чому староство закрило газету? Підсудний: „В мотивах було написано, що тому, що відповідальний редактор не перебував у Львові”. – Прок.: „А я вам скажу за що. За те, що „Рідний Ґрунт” пропаґував ідеологію ОУН”.[302]

В серпні 1935 р. городське староство у Львові припинило видавання націоналістичних часописів: тижневика „Рідний Ґрунт”, літ. двотижневика „Дажбог” та місячника для дітей „Юні Друзі”. Причина – невідповідний відповідальний редактор.]

До видавництва „Дешева Книжка” тодішня КЕ ОУН поставилася неґативно, тому, що видавець і редактори не хотіли координувати своєї видавничої ділянки з працею Організації, хоч користувалися фірмою націоналістичних видань і через це мали великі успіхи. Видавцем того концерну був Володимир Кунанець, керівником – Роман Паладійчук, редактором „Самоосвітника” – Іван Вітушинський, редактором „Антибольшевика” – Іван Мітрінґа, а „Юних Друзів – Богдан Гошовський. Видавництво зразу здобуло собі велику популярність серед націоналістичної молоді на західньоукраїнських землях і його щомісячні книжкові видання невеличкого формату розходилися багатотисячним накладом. Корисну роботу серед молодняцьких мас вів теж добре редаґований „Самоосвітник”, в якому систематично ведено популярні виклади з різних ділянок науки й знання. Особливо цікавим та цілком ориґінальним був, редаґований Іваном Мітрінґою, журнал „Антибольшевик”, завданням якого було ідеологічно-політичне поборювання большевизму, а який масово пачковано на східньоукраїнські землі.

Одначе, як згадано, тодішня Крайова Екзекутива ОУН неґативно поставилася до концерну „Дешева Книжка”, мережа членів ОУН одержала наказ бойкотувати його видання, у висліді чого видавництво почало занепадати, а врешті мусіло самоліквідуватися. Ідеологічно-політичний двотижнивик „Наш Світогляд” появлявся за редакцією Петра Мірчука в другій половині 1936 і на початку 1937 року спершу в Стрию, згодом у Львові, де польська влада його закрила, а видавця i редактора заарештувала. „Наш Світогляд” розходився головно на Волині завдяки тому, що його кольпортажем на тій території зайнявся був тодішній референт юнацтва в КЕ ПЗУЗ Ігор Шубський, котрий також співпрацював із редакцією того двотижневика. „Наш Світогляд” між іншим популяризував писання М. Міхновського, переповідаючи на своїх сторінках основні думки з його брошур „Самостійна Україна”, „Справа українського робітництва”, „Справа української інтеліґенції”.

Одним із найбільших (щодо тиражу) тодішніх тижневиків, що появлявся у Львові, був часопис „Нове Село”, який хоч і не був пов'язаний безпосередньо з Організацією, проте вів гостру протимосковську й протибольшевицьку лінію. В той час у ньому працювали такі члени ОУН: Ярослав Старух, Роман Малащук, Борис Левицький, Ярослав Матла, Мирослав Стиранка, Данило Чайковський, Ярослав Флінта та ін. Не зважаючи на постійні конфіскати з боку польської влади, тижневик проіснував до вибуху другої світової війни. На початку 1939 року польська поліція різними шиканами намагалася припинити висилку цього тижневика на Волинь, а 31 серпня того ж року львівське воєвідство взагалі заборонило його видавати.