Розділ «V ЧАСТИНА»

Як бачимо, в цих польських повідомленнях є явна суперечність, бо в одному з них кажеться про шість пострілів, що їх віддав третій з ескортуючих поліціянтів, а в другому вже лише про двох конвоїрів-поліціянтів, з яких один нібито вистрілив раз, а другий – сім разів. Та найважливішим є те, що коли тіло загиблого передано його дружині для поховання, то на ньому знайдено три рани від револьверових куль: дві на грудях і одну на чолі. Це переконливий доказ, що до Головінського поліція стріляла з близької віддалі і спереду, а не з-заду, як то мало б бути, якщо б вона справді стріляла за втікачем. Отож, у цьому випадку польська поліція вчинила пляноване нікчемне вбивство, стріляючи до закутого в кайдани та прив'язаного до дерева українського політичного в'язня.

Тіло сотн. Юліяна Головінського поховано 2 листопада 1930 року на цвинтарі в Глібовичах, у присутності лише його дружини, двох дочок і брата. Ховав місцевий парох о. Бобовник.

У своєму повідомленні про смерть сотн. Ю. Головінського з жовтня 1930 р. Команда УВО подала:

„Бойовики! Згинув найкращий з-поміж нас: згинув найближчий друг і Ваш Комендант”.

Натомість Провід ОУН у своєму офіціяльному повідомленні про загибель сотн. Ю. Головінського[146] подав лише, що загинув „визначний член Організації Українських Націоналістів”, додавши до того: „Польська преса подавала, що Головінський здавна грав провідну ролю в УВО, що це він зорганізував замах на президента Войцєховського, вбивство куратора Собінського та різні напади на поштові амбулянси. Рівно ж польська поліція твердила, що Головінський зорганізував напад на поштовий амбулянс під Бібркою, що перед кількома місяцями він мав перебрати Крайову Команду УВО від Сеника. Крім того, мав бути також провідником Організації Українських Націоналістів на Західній Україні”.

„ПАЦИФІКАЦІЯ”

Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.

„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.

„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.

У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”

Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.

Третім засобом „пацифікації” був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі „пацифікацію”, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами.

По містах „пацифіковано” тим способом, що українські установи знищувало „самочинно”, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні.

У наслідок важких побоїв під час „пацифікації” померли: Антін Сновидович, 64 роки, з Підгородища, повіт Бережани, Михайло Кіцера з Коцурова, повіт Бережани, Михайло Горин з Руди, повіт Бібрка, 35-річний Михайло Литвинець із Тязева, повіт Станиславів, 46-річний учитель Петро Смолій з Медини, повіт Збараж, війт Онуфрій Дичко з Вівся, повіт Підгайці, мґр. права Володимир Кульматицький з Городища, повіт Бережани.

У тій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські „стшельци”, тобто молодь місцевих польських колоністів, члени „спортового” товариства „Стшелєц”, і місцеві польські інтеліґенти, зокрема ж польські студенти.

Ув'язнення українських послів

У той самий час заарештовано й українських послів до польського парляменту й перевезено до тюрми в Бересті Литовському, де вони просиділи кілька чи кільканадцять місяців. Деякі з них були опісля суджені за „протидержавні промови”.

Але ув'язнення українських послів не мало ніякого зв'язку з саботажною акцією ОУН-УВО. Українські леґальні партії окремою заявою негайно відмежували себе від усякої революційної діяльности українського народу, засудили цю діяльність і склали вислови льояльности до польської держави. Ніхто з польських чинників не закидав їм якої-небудь співучасти в саботажах і в революційній дії ОУН-УВО. Арештування і ув'язнення українських послів, як і таке ж ув'язнення в той час тих польських послів, що були в виразній опозиції до Пілсудського, – були викликані плянами групи Пілсудського здушити всяку опозицію з допомогою жорстокого терору й у витвореній ним ситуації страху провести вибори, які дали б повну перемогу для тієї групи. Вирівнюючи порахунки з неприхильними собі польськими партіями, польський режим Пілсудського вирішив стероризувати також українські партії й усе українське громадянство.

І власне арештування, ув'язнення та суди за „протидержавну діяльність” українських послів, які абсолютно жодної революційної дії не вели, а навпаки, заявляли свою льояльність до польської держави, – доводять, що польський уряд зорганізував „пацифікацію” українського населення незалежно від саботажної акції ОУН-УВО. Революційна діяльність ОУН-УВО тільки пригадала полякам і всьому світові, що українці вміють відповідати на удари, завдані їм окупантами.

СВІДЧЕННЯ ЧУЖИНЦІВ ПРО „ПАЦИФІКАЦІЮ”