Розділ «V ЧАСТИНА»

Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.

Саботажна акція в оцінці чужої та української преси

Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:

„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”

„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:

„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”

При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.

Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:

„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”

Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:

„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”

Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.

„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:

„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої ситуації в самім краю, совєтський уряд вдається до випробуваного способу викликування заколотів серед українського населення в сусідніх державах, а насамперед у Польщі. Очевидно, акція саботажів у Галичині була ділом невідповідальних одиниць, які використали комуністичну пропаґанду з метою загострити стосунки між українським і польським населенням. Це загострення безперечно лежить в інтересах червоної Москви і широко закроєної акції ІІІ-го Інтернаціоналу ... Українське суспільство і в Польщі і на еміґрації зайняло виразне й одностайне становище в неґативній оцінці акції саботажів, яка принесла великі моральні й матеріяльні шкоди насамперед українському населенню ... Широкі верстви українського народу плямують акцію саботажів, яка, повторюю, є ділом невідповідальних одиниць, використаних ворожими силами, що працюють на шкоду для самої української людности.”

Текст цієї заяви Андрія Лівицького польські представництва за кордоном розіслали до всіх чужинецьких редакцій. У висліді цього, наприклад, нью-йоркська газета „Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 17 жовтня 1930 року, отже, ледве через два дні після інтерв'ю Лівицького, надрукувала таке „спростовання”:

„Польський консул у Нью-Йорку д-р М. Мерхлєвскі виразно зазначив, що коли в Галичині є якісь розрухи, то це тільки совєтські інтриґи. Правда, він не дав офіціяльного коментаря, бо казав, що жде на інформації з Варшави, але хоч не має інформацій, виправдує польський уряд за його карні експедиції, бо на них, як він твердить, погоджуються не лише польський уряд, а й українська влада... Польський генеральний консулят у Нью-Йорку видав також спеціяльну зaяву, в якій свій погляд на останні події в Галичині висловлює Андрій Лівицький, що його називається „колишнім президентом Української Республіки”, поки та республіка була загарбана совєтами. Отой Лівицький каже, що розрухи в Галичині походять від невідповідальних одиниць, які змагають до напруження відносин поміж Польщею й Україною. Він каже, що ціла українська нація засуджує саботажі та що згідна співпраця між польським і українським народами є конечна для економічного, культурного й політичного розвитку обидвох народів.”

Очевидно, що таке становище „екзильного уряду УНР” до революційно-визвольної боротьби викликало глибоке обурення насамперед серед українських націоналістів. Вислів цьому обуренню дала „Розбудова Нації” в ч. за листопад-грудень 1930 р. (стор. 327):

„Отже тоді, коли голляндка п-ні Бакер вносить інтерпеляції на міжнародньому полі в справі польських репресій, коли англійський посол Мельон вносить у тій таки справі інтерпеляцію в англійському парляменті, коли проти тих репресій протестують перед Пілсудським амбасадори американський, французький та англійський, коли італійський політик гр. Сфорца підносить голос у справі крайових подій у світовій пресі, коли чеська „Ліґа Миру й Свободи” видає відозву проти польського терору, коли французький вчений проф. Мартель, не маючи змоги повністю об'єктивно писати про польський терор у підкупній французькій пресі, пише про це в литовській пресі, коли такі американські публіцисти, як Джан Еліот, М. А. Гальґрін, Е. Джеймс, і чеські, як д-р В. Харват, Й. Обр та інші, на сторінках найповажніших чужинних часописів підносять тяжкі обвинувачення проти Польщі, коли в маніфестаціях проти польського терору беруть участь і промовляють на українських вічах професор колюмбійського університету Тредвел Смит, соц. кандидат на сенатора Нормен Томас, голова німецько-американської федерації Чарлз Оберваґер, Джан Моран з Дюкін університету в Пітсбурґу, юнійний діяч Мек Доналд, Джеймс Джан Дейвіс, полковник американської армії Ґастина та інші, коли чужинна преса цілого світу підносить голоси обурення проти польського терору, коли польська „пацифікація” поставила всіх українців у всьому світі на ноги та коли нема ні одного українського часопису, який не подавав би відомостей з польського пекла, – тоді уенерівці, які претендують на ім'я українців, забирають голос тільки в справах саботажів у тому розумінні, що вони були ділом злочинних елементів і большевиків, а щодо польських репресій завертають усіх інтерпелянтів до – поляків!”

Одначе, ані хвилі обурення українського громадянства, ані публіковані на чужині документи про польську „пацифікацію” не вплинули на зміну становища „екзильного уряду УНР”: він далі скрізь давав пояснення, які засуджували українську революційну боротьбу й виправдували польський уряд за його протиукраїнську акцію. Слідами „екзильного уряду УНР” швидко пішло й УНДО. Офіціоз цього об'єднання „Діло” подав 24 вересня 1930 року таку „оцінку” саботажної акції:

„Маємо до діла з невідповідальними виступами анархічних одиниць, що підпалювали збори (збіжжя) польських дідичів і осадників, спонукувані до того фальшиво зрозумілим патріотизмом, легкодушністю чи безкритичним фанатизмом, який навіть не відрізняє справжньої боротьби, її суті, метод і доцільности від псевдореволюційних поривів... Очевидна відсутність якої-небудь користи для української національної справи з таких псевдореволюційних подвигів, брак усякої здорової думки в цій роботі з погляду українських інтересів і навіть явна шкідливість таких актів для української організаційно-політичної, культурної й економічної діяльности взагалі, але й для самої революційної ідеї зокрема, – все те дає нам право твердити, що серед справників масових підпалів відсоток українського національно-свідомого елементу є мінімальний.”