Розділ «VІI ЧАСТИНА: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА»

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ЗАКАРПАТТЯ

Українській Срібній Землі, званій у давнину Закарпатська Русь, або теж Закарпаттям, доля судила найраніше з усіх земель України попасти під чужу неволю і найдовше в ній пробути. А все ж таки навіть довгі віки ворожого гніту не змогли затерти українського характеру тієї землі, ні знищити підсвідомого відчуття національної приналежности в синів цієї землі. І коли 1 листопада 1918 року у Львові проголошено незалежність Західньо-Української Народньої Республіки, яка висловилася за з'єднання з Східніми Землями України в одну єдину Українську Державу, то таку саму волю виявило на своїх з'їздах у Любовні (8.11.1918), в Сваляві (8.12.1918), в Сиготі (18.12.1918) і в Хусті (21.1.1919) й українське населення Закарпаття.

Одначе, поразка Визвольних змагань, а головно окупація Польщею Західніх Українських Земель, а Румунією Буковини, відрізала Закарпаття від матірного пня українських земель. За такої вимушеної ситуації представники закарпатської еміґрації в США склали з президентом Чехо-Словаччини Масариком договір про приєднання „Підкарпатської Руси” до Чехо-Словацької Республіки – на засаді найповнішої автономії. Цей договір потверджено постановами міжнародньої мирної конференції в Сан-Жермен 10 вересня 1919 року.

Але чехи, які стільки років боролися за свої національні права в Австро-угорській монархії, не виявили надто великого зрозуміння пошани національним правам українського автохтонного населення Закарпаття. Чеський уряд став розглядати українське Закарпаття як терен експансії чеського народу і з тією метою повів пляновий наступ чехізації, обсаджуючи всі важливіші адміністраційні посади чеськими урядовцями та чехізуючи шкільництво. Правда, на Закарпатті не було такого національного переслідування українців збоку чеської влади, як це робили на Східніх Землях України московські, а на Західніх – польські окупанти, одначе, денаціоналізаційна політика проводилася хоч „делікатно”, але поступово, пляново й систематично.

Для послаблення сподіваного відпору з боку українців, чехи підтримували насамперед усе те, що підривало й послаблювало національну свідомість і національну єдність українського населення. З тією метою чехи не тільки що підтримували москвофілів, які спиняли й викривлювали національну свідомість закарпатських українців, а й зумисне спроваджували на Закарпаття московських білоґвардійських еміґрантів, які роздмухували різні „язичні”, релігійні та політичні спори. Задля послаблювання українців чехи підтримували також мадярофільських „карпаторосів”, званих „мадяронами”, які відкрито проповідували потребу приєднання Закарпаття до Мадярщини.

До того всього приєднувалися: важкий економічний стан країни, господарська відсталість, брак індустрії, архаїзм аґрарних відносин та виснажування селянства жидівськими лихварями. Одначе, не зважаючи на всі ці перешкоди, процес національно-політичного відродження закарпатських українців проходив чимраз міцніше й ширше. Помалу розбудовувалося українське шкільництво, творилися „Просвіти”, друкувалися українські часописи, народжувалося модерне українське політичне життя, міцнішала рішучість у домаганні політичних прав.

Проте більшу увагу привернуло до себе Закарпаття щойно в 1938 році, коли почався наступ гітлерівської Німеччини на Чехо-Словаччину.

Атентат Федора Тацинця

Боротьба проти москвофільства творила у той час на Закарпатті особливо важливий відтинок національного відродження тієї вітки українського народу. Бо москвофіли, спираючись на політичну й фінансову підтримку чехів, мадярів, а навіть поляків, баламутили українське населення Закарпаття та ставили різні перешкоди в освідомлювальній праці українських патріотів, не гребуючи навіть доносами до чеської влади, яка цих патріотів виселювала з території Закарпаття.

Чеський уряд явно підтримував москвофілів, бо лякався, що зростання національної свідомосте українського населення неминуче доведе до відірвання Закарпаття й приєднання його, за найближчої нагоди, до інших земель України. Тому ОУН вирішила запротестувати проти киринницької роботи москвофільства таким способом, що протест привернув на себе загальну увагу.[336]

Тим протестом був револьверовий замах Федора Тацинця[337] на одного із чолових москвофільських діячів – Євгена Сабо. Тацинець виконав замах 1 червня 1930 року в Ужгороді, коли москвофіли відбували свій „День русской культуры”, який повинен був задемонструвати „русскість” Карпатської України.

Федір Тацинець вистрілив до Сабо в ту хвилину, коли той виходив із залі імпрези. Атентатника спіймано й заарештовано; під час слідства і на процесі він заявив, що його вчинок був протестом українського населення проти киринницької роботи москвофілів; він плянував застрелити головного вожака москвофілів, або москвофільського делеґата з Галичини, але що їх не було на імпрезі, то він обрав іншого представника москвофілів – Сабо. Одначе, постріл схибив і Сабо не був поранений.

Разом із Тацинцем чеська поліція заарештувала й співучасників замаху – студентів Миколу Байду, Володимира Федорчука й дружину адвоката д-ра Новаківського. Розправа відбулася перед судом присяглих у листопаді 1930 року; Стефанію Новаківську засуджено на 5 років ув'язнення, а Ф. Тацинця на один рік. Інших арештованих звільнено, бо всю вину за підготовку атентату й за доставлення Тацинцеві револьвера взяла на себе пані Стефанія Новаківська.

Постріл молодого українського студента, скерований в одного з проводирів москвофільства на Закарпатті, та судовий процес, під час якого Тацинець і Стефанія Новаківська з'ясували причини й характер того вчинку, що голосним відгомоном відбився серед українського населення Закарпаття. Українська молодь отряслася з байдужности й жвавіше взялася до праці над піднесенням національної свідомости. Жвавіше теж попливла праця молодечих організацій, які на своєму другому З'їзді Народовецької Молоді Закарпаття, що відбувся в липні 1934 року в Мукачеві, всупереч забороні чеського міністерства, розгорнули синьо-жовтий прапор і під ним відбули свою маніфестацію. Пожвавилася праця і в „Просвітах”, що послідовно почали здобувати село за селом, проганяючи з них москвофільські товариства ім. Качковського.

Одначе, вся ця праця залишилася в рамках леґалізму. ОУН намагалася впливати на неї тільки в ідейно-політичному напрямі, спрямовуючи відродження Закарпаття на шлях українського націоналізму, на шлях самостійницького й соборницького змагання до відновлення Української Держави. Жодної політично-бойової акції на терені Закарпаття ОУН і далі не розгортала й не намагалася організувати, а тільки перейняла на себе ролю передовика в процесі національного відродження на всіх ділянках життя.

Ступневий розпад Чехо-Словаччини

Потрясення, що його зазнавала Чехо-Словацька Республіка у висліді постанов мюнхенської конференції про віддачу Судетів Німеччині, закарпатські українці використали для того, щоб разом із словаками поставити чехам рішучу вимогу про негайну перебудову республіки на засаді справжнього визнання найширшої автономії для Закарпаття і Словаччини. Чехи вперто відмовлялися визнати ті вимоги і щойно після резиґнації Е. Бенеша з посту президента Чехо-Словаччини прем'єр ген. Сірови погодився визнати автономію для Закарпаття і Словаччини. Але, пробуючи зупинити реалізацію й тієї згоди, Сірови намагався викликати між закарпатськими українцями внутрішній фермент, уперто домагаючися, щоб на керівні посади в уряді автономного Закарпаття були призначені обидва провідники мадярської партії „карпаторосів”: Андрій Бродій і Степан Фенцик. Дня 11 жовтня 1938 року Сірови затвердив перший уряд автономної, зфедерованої з Чехією і Словаччиною, Карпато-руської Держави в такому складі: Андрій Бродій – прем'єр, Юліян Ревай, д-р Едмунд Бачинський і д-р Степан Фенцик – заступники, о. д-р Авґустин Волошин і д-р Пєшак – державні секретарі.

Одначе, мадяронський лідер Бродій почав вести мадярофільську політику надто нахабно й надто відкрито. Це примусило чеську владу вже після двох тижнів його урядування перевести в нього ревізію. Під час ревізії в Бродія знайдено великі суми грошей та листування з мадярським урядом, що компромітували його як мадярського аґента, який згідно з інструкціями з Будапешту змагає до приєднання Закарпаття до Мадярщини. Тому Бродія усунено з посади прем'єра й заарештовано як винного в державній зраді. Дня 26 жовтня 1938 року прем'єром автономної Карпатської України став о. Авґустин Волошин, а його заступниками Юліян Ревай і д-р Е. Бачинський.

Не зважуючись тимчасово виступити з своїми імперіялістичними претенсіями до цілого Закарпаття, Мадярщина висунула часткові територіяльні вимоги. Вона знайшла підтримку в італійського, а згодом теж німецького урядів і представник Німеччини Ріббентроп та представник Італії Чіяно т. зв. віденським арбітражем з 2 листопада 1938 року визнали за Мадярщиною південну смугу Закарпаття, з містами Ужгородом, Мукачевом і Береговом. Це був дуже важкий удар для карпатських українців. Довелося перенести столицю до невеличкого й комунікаційно дуже слабо пов'язаного з країною містечка Хуст. З окупованої мадярами території хлинула хвиля втікачів.