Розділ «V ЧАСТИНА»

Припинення саботажної акції

У жовтні 1930 року, після смерти Крайового Провідника ОУН сотн. Головінського, котрий був одночасно Крайовим Комендантом УВО, як бойового рамени ОУН, – Команда УВО видала наказ припинити саботажну акцію. Про це вона повідомила загал українського громадянства окремою відозвою, опублікованою нелеґальним виданням у Краю та в леґальних українських часописах за кордоном. Заокеанські часописи „Свобода” й „Америка” опублікували цю відозву під заголовком „Частинний виступ УВО”:

„Від кількох місяців на українських землях панує неспокій. У тому часі, коли на Східній Україні жертвою падуть большевицькі аґенти, на Західній Україні ми є свідками масових, саботажів проти польської держави, польських поміщиків та колоніялістів.

Перша акція УВО на Західній Україні, закроєна на ширшу скалю, була в 1922 році, коли-то масово палено фільварки польських поміщиків, роблено замахи на державні органи, карано провокаторів і зрадників та нищено державне майно. Тоді-то зреволюціонізовано цілий край і проти польської держави поставлено один фронт українського населення, що відмовлялося брати участь у виборах до польського сейму. Не зважаючи на переслідування з боку польської влади, великі втрати в рядах УВО, воно залишилося в пам'яті українського громадянства як прояв нашої сили; згадують його теж ляхи для перестороги перед випадками майбутности.

А оце другий раз мас місце т. зв. частинний виступ УВО. Такий частинний виступ мас на цілі організованим способом ширити неспокій в краю, паніку між польським населенням, ламати експансивного духа польського кресового[141]елементу, посіяти в нього зневіру в успішність оборони його державними органами перед наступом українського населення у крайньо ворожому напрямі до польської держави і нації, врешті викликанням неспокою й анархії посилювати за кордоном переконання про непевність границь польської держави та її внутрішню несконсолідованість, і маніфестувати протипольські настрої українського населення.

Зачалося від одірваних саботажів на маєтки відомих польських осіб – генералів, кол. воєводів, кол. міністрів тощо. Та швидко акція поширилася на всіх польських поміщиків без розбору і на колоністів та державні об'єкти. Чому звернено головну увагу на нищення майна польських поміщиків і колоністів? Передусім тому, що колонізація наших земель польськими зайдами, підтримувана польською державою, являється для нас найбільшою небезпекою, отже треба відстрашити польських колоністів від поселювання на українських землях, а друга, що при масовій акції це найліпший спосіб психічно впливати на маси українського селянського населення; пожежі, що їх наглядно бачать кілька, а то й кільканадцять сіл, пожежі майна безпосередніх ворогів нашого селянина, що забирають йому землю, більше переконують нашого селянина і мають на нього більший вплив, ніж, наприклад, атентати на органи державної влади, на незнаних їм людей.

Бажану ціль останні саботажі повністю досягнули. Правда, зачалися масові арештування, але вони не тільки не припинили їх, а вплинули на ще більше розгорнення акції. Щодня з різних сторін краю ішли телеграми про щораз то нові акти саботажу, занепокоювали органи державної влади і суспільність та звертали увагу закордону на відносини на українських землях. Неспокій ляхів зростав із коленим днем, перетворився в крайню ненависть до українців, у зневіру в акцію держави та настільки розбурхав пристрасті, що почулись заклики до спільного реваншу польського населення. Але тим тільки утруднювалося державну акцію пацифікації, бо збільшувалося заколот і замішання в краю, а кожний випадок реваншу в свою чергу компромі-тував польську державу. Щоб до цього не допустити, польська влада прий-няла надзвичайні засоби: з доручення Пілсудського до Львова приїхав віце-міністер Пєрацький з штабом урядовців керувати акцією пацифікації краю шляхом ліквідації УВО.

Та чергові масові арешти не лише не дали полякам бажаних успіхів, але якраз навпаки: саботажна акція набула виразно масового характеру. Польська влада ніяк не могла опанувати ситуації і то не лише в розумінні здушення саботажної акції, але й стримування польських елементів. Останні таки почали допускатися поодиноких актів реваншу на спокійному українському населенні, ще більше завогнюючи пристрасті та збільшуючи хаос. До того всього це діялося в час дуже напруженого внутрішнього польського становища, спричиненого боротьбою Пілсудського з сеймом та з передвиборчою акцією. Влада стає бeзрадна; ввесь її апарат є зайнятий масовими ревізіями, арештами, слідством, тюрми переповнені; а саботажі продовжуються.

Не зупинили їх і карні експедиції військові і поліційні, що їх вислано на українські села. І от у добі загального миру польська влада думає завести на українських землях вийнятковий – воєнний стан і негайні суди.

Такий нинішній стан. Ми дійшли до кульмінаційної точки. Наша ціль досягнена: викликано потрібне моральне враження між українським загалом і між ляхами й чужинцями; завдано ворогові великих моральних та матеріяльних втрат, а врешті бойовики виявили технічну справність, про що свідчить обставина, що за ввесь час акції ні одного з них не спіймано на гарячому вчинку.

Тому акцію масових саботажів тепер припиняємо”.[142]

ЕКСПРОПРІЯЦІЙНІ НАПАДИ В 1930 РОЦІ

Напад на поштовий віз під Бібркою

У пляні розгорнення широкої бойової акції ОУН-УВО сотн. Ю. Головінський призначив окреме завдання і для боївки УВО, керівником якої був Зиновій Книш-„Ренс”, недавній бойовий референт при Крайовій Команді УВО. Цій клітині УВО було доручено виконати експропріяційний напад на поштовий віз під Бібркою. Плян нападу дбайливо й заздалегідь з усіма деталями виготовив був сам сотн. Головінський. Докладні інформації про пересилку поштових грошей він одержав від свого свояка, який працював як урядовець у Головній Дирекції Пошт і Телеграфів і, не беручи жодної активної участи в революційній боротьбі українського підпілля, бажав таким способом прислужитися тій боротьбі, з якою він симпатизував. Його поліція не викрила.

Напад виконано в полудень 30 липня 1930. Гриць Пісецький загинув у бойовій акції УВО під Бібркою 3О.7.1930 року, а вчинили його бойовики: Зиновій Книш-„Ренс”, Юрій Дачишин-„Кришталь”, Микола Максимюк-„Кох” і Гриць Пісецький. Бойовики засіли в ліску, крізь який проходила дорога від залізничної станції до містечка. Один із них, Максимюк, заховався на краю ліска, щоб стежити й дати знак, коли над'їде підвода з грішми. На даний ним знак три інші бойовики вискочили зі схованки й затримали підводу, яка перевернулася в рів. Польський поліцист, який конвоював підводу, намагався чинити спротив і згинув від куль бойовиків, а візник утік. Як пізніше подавала польська преса, бойовики забрали гроші на суму 26.000 золотих, одначе тому, що вони були в монетах, забрано в наплечники тільки частину здобичі. Решту грошей бойовики заховали в дуплі старого дуба.

Напад відбувся швидко й, забравши гроші, бойовики відійшли. При цьому вони завважили, що немає з ними Максимюка, який повинен був до них приєднатися. Побоюючись, що він, може, поранений у сутичці, друзі почали за ним шукати. А тим часом візник заалярмував поліцію і коли три бойовики, не знайшовши Максимюка, вийшли з лісу, їх перестрів відділ кінної поліції. Бойовики кинулися до лісу, намагаючись заховатися перед кулями. Двом із них – Книшеві й Дачишинові пощастило втекти від поліційної погоні, але третього, Гриця Пісецького, досягли кулі й він, важко поранений, пострілом із револьвера добив себе. Максимюк, виконавши своє завдання тим, що дав знак, коли над'їжджала підвода, негайно вийшов з ліска й повернувся до Львова, про що не знали його друзі.

Напад під Бібркою відбився великим відгомоном у всій польській пресі. Використовуючи ту дрібну обставину, що Гриць Пісецький був одягнений у пластову сорочку, польська влада розв'язала молодечу виховну організацію „Пласт” під претекстом, що, мовляв, участь пластуна Гриця Пісецького, як члена УВО, в нападі на поштовий амбулянс є доказом „Пласт” виховує бойовиків УВО.[143]

Намагаючись викрити виконавців нападу під Бібркою, польська поліція масово арештовувала українську молодь, застосовуючи проти ув'язнених методи жахливих побоїв і нелюдських тортурів. Жертвою цих методів упав, між ін., Юрій Дачишин-„Кришталь”, бо учасник нападу Максимюк не міг витерпіти мук і під час допитів виявив теж Дачишина, як одного з співучасників нападу. Допитуваний „Кришталь” рішуче заперечував свою приналежність до боївки й причетність до бібрецького нападу, а, намагаючись звільнитися від нелюдських катувань з боку польської поліції, склом перерізав собі жили. Одначе, його врятовано від смерти.

Судова розправа відбулася через рік пізніше. Вона називалася „справою Богдана Кравціва і 13 товаришів”, тому, що крім виявлених трьох учасників нападу, на лаву підсудних посаджено 8 здогадних співвинних у підготов! нападу, зглядно в допомозі виконавцям нападу та переховуванні їх. Суджено також Богдана Кравціва і Зенона Пеленського, як здогадних головних провідників Організації Українських Націоналістів, яка, згідно з свідченням „спеца від українських справ” Івахова, була „політичною надбудовою УВО”. Учасники нападу під Бібркою були засуджені: Юрій Дачишин-„Кришталь” на кару смерти, замінену президентом на 20 років тюрми; Зиновій Книш на 6, а Микола Максимюк – на 15 років тюрми.

Напад на поштовий віз під Белзцем