Розділ «V ЧАСТИНА»

„Недавні героїчні зусилля народу нашого, скеровані на виборення та збудування Самостійної Соборної Української Держави, не дали нам бажаних наслідків. Непідготовані духово, мілітарне й політичне до великих завдань, що їх за час 1917-20 рр. поставила перед нами історія, ми не спромоглися дати належної відсічі ворогам і були змушені улягти їх силі. Українські землі поновно поділили між собою вороги, які стремлять закріпити над нами своє панування, здушити органічні розвоєві сили нашої нації та вбити її волю до самостійного державного панування.

„Московський імперіялізм, заховавшись під машкару червоної комуністичної доктрини, хижацьке розграбовує природні багатства нашого краю, гальмує його господарський розвиток, розбиває наш суспільний організм соціяльними антагонізмами, руйнує основну силу й джерело розвитку Української Нації – селянство, та отруює національний дух, традиції, уклад життя і родину догмою інтернаціоналізму.

„Польський імперіялізм, використовуючи ролю авангарду цивілізованого світу супроти східньо-комуністичного вандалізму, безкарно переводить на Західніх Землях України політику всебічного національного утиску, пере-Шкоджує господарському та культурному розвиткові краю та відбирає від Українського селянства його прадідівську землю, колонізуючи її своїми, ворожими українству, елементами.

„В боротьбі з українським народом московська і польська окупації вживають способів, хоч часом різних формою, але тотожніх змістом і цілями. „Московський комунізм, розперезаний у своєму одвертому варварстві, кривавим терором, розстрілами та засланнями нищить український елемент і цілою системою свого деспотичного управління з корінням вириває усякий прояв національної творчости і думки, – тоді, як польські окупанти, приховуючи свої насильства брехливою формулою зовнішньої законности й цивілізації, і собі ведуть послідовний наступ на українство з метою знищити та засимілювати його.

„Останні події на Західніх Землях України, коли польська влада допустилася нечуваного терору, катування та вбивств українського мирного населення – виразно вказують на схожість методів боротьби, яких вживає Москва та Польща у своєму стремлінні вбити живий організм Української Нації.

„Але даремні зусилля ворогів України! Московсько-польські насильства й терор лише скріплюють політичну силу українських народніх мас, сприяють їхній активізації та поглиблюють почування палючої ненависти до наїзників. Останніми роками назустріч ворожому походові українські маси активно висувають своє чоло і на удари відповідають ударами. З різних кутів наших просторих земель надходять вісті про масові вияви народньої революційности у вигляді численних підпалів большевицьких колхозів та польських маєтків, терористичного нищення представників окупаційної влади, економічних та інших саботажів, диверсійних актів і т. д. Зокрема останні події на Західніх Землях особливо яскраво вказують на зростаючий активізм народніх мас, а також на те, що ті маси, розділені штучними кордонами, але об'єднані спільною метою і волею до самостійного життя, – вживають майже однакових способів боротьби проти своїх ворогів.

„Намагання окупантів здушити революційних дух нашого народу не дають бажаних для них наслідків, бо жах терору має свої межі, поза якими він стає безсилий, зустрівши опір народнього гніву та пімсти. Вияви того революціонізму, поруч із тими загальними ускладненнями, в яких перебувають окупаційні режими, дають підстави передбачати, що недалеко вже той час, коли при відповідних умовах народня революційна стихія, закута в рамці організованости і творчого державницького змісту, знайде собі вихід у всеукраїнській революції, яка єдина може забезпечити нам досягнення нашого ідеалу – Самостійної Соборної Держави.

„Український націоналізм, який народився в вогні боротьби за незалежність України, в основу своєї визвольної політики поклав переконання, що всякі розрахунки на підтримку сторонніх чинників у нашій боротьбі проти окупантів не мають під собою ніяких підстав, коли ми самі не спроможемося досягти відповідного стану власної організованости та політичної відпорности. а сподівання використати допомогу одного окупанта проти другого – Москви проти Польщі, чи Польщі проти Москви – являють собою смертельну небезпеку для нашого визволення.

„З тих причин Організація Українських Націоналістів свою визвольну місію вбачає в організації народніх мас на окупованих землях, у виробленні в них активізму та підготовления їх до збройного зриву – національної революції. Тому сучасні вияви народнього революціонізму на українських землях ОУН трактує як конечну перехідну стадію до загальної революції, вважає їх доцільними та заявляє свою солідарність із творчими революційними чинниками, що проводять боротьбу на окупованих землях.

„Сучасне положення на окупованих землях та прийдешні завдання ставлять перед цілою Українською Нацією, а зокрема перед її політичним проводом, вимогу тісної консолідації, духової єдности та спільного напруження у підготовці революційної боротьби, в якій не сміє бути невтральних чи пасивних. На жаль, не всі українські політичні чинники так оцінюють важливість сучасного моменту. Такі факти, як деклярація політичних партій Західніх Українських Земель з приводу заворушень останнього періоду, або постава до польського терору з боку групи А. Лівицького, є зайвим доказом незрозуміння справжніх шляхів визволення з боку тих чинників, які мають претенсії вважати себе за провід нації. Вони ілюструють фатальну короткозорість представників відповідних партій і груп, хворобливу неміч їхньої волі, роз'їдженої умовами леґалізму та звичкою приладнюватися до окупаційних режимів, або на них орієнтуватися, але ніколи чинно поборювати.

„Організація Українських Націоналістів із почуттям прикрости підносить поведінку згаданих політичних чинників, а робить це з метою унеможливити на майбутнє подібні заяви льояльности до ворогів та індеферентизм, які загрожують розривом між провідними верствами та українськими народніми масами. ОУН підкреслює, що велику проблему національного визволення можна розв'язати не політикою компромісів, не стремлінням приладнатися до окупаційних умов під гаслом дочасних льокальних інтересів та зі страху перед жертвами, лише напруженим зусиллям цілого організму та арґументом збройної боротьби. Таке розуміння визвольної проблеми має бути для кожного українця символом його національної віри та дороговказом у всіх його починах для блага Української Нації.

„Український нарід на окупованих теренах, в обличчі грізної небезпеки, стоїть перед завданням утворити єдиний фронт боротьби проти окупантів, змагаючись за право життя, а тому без уваги на жертви. Українська еміґрація зобов'язана дати тим змаганням свою підтримку шляхом міжнародньої пропаґанди справи українського соборного визволення та тісним організаційним пов'язанням, щоб могти виконати перед нацією свою історичну місію. В душі кожного українця має бути викресане переконання, що визволення досягнемо лише через напружену боротьбу, організацію власних сил, активізацію духу нашого народу та його готовість запалити творчий вогонь національної революції.

„Це ж бо є той шлях, що, вже скроплений потоками народньої крови, приведе нас до нашої мети – Самостійної Соборної Української Держави.

Женева, листопад 1930 року.

Провід Організації Українських Націоналістів”.

В додатковій заяві, відповіді на закиди різних партійно-політичних противників, що нібито ОУН є комуністичною або німецькою чи польською агентурою, опублікованій у тому самому числі „Розбудови Нації”, Провід ОУН з усією рішучістю підкреслює:

„Разом із тим уважаємо за свій обов'язок раз назавжди заявити, що українські націоналісти ніколи не були й не будуть нічиїми аґентами – ні німецькими, ні большевицькими, ні фашистівськими, чи ще там якими. Так само зазначаємо, що ОУН з самого початку свого існування не брала ніяких грошей ні від німців, ні большевиків, ні від поляків, ні від чехів, ні будь-яких інших чужинців, а навпаки: існує на кошти Української Нації. І хоч кошти великі й хоч ОУН не змогла досі розвинути свою акцію в таких розмірах, як цього вимагає справа боротьби нашої нації за своє визволення, все ж ОУН у своїй діяльності незалежна від сторонніх чужинецьких чинників, а її розвиток є природній та з світлими виглядами на майбутнє. І ми горді своєю незалежністю від чужинців! І як віримо, що опертя на власні сили забезпечить нашій організації світлу будучність, то так само віримо, що й Українська Нація спроможеться власними силами добитися своєї мети, якщо всі українські патріоти переконаються, що лише вибраний нами шлях національної революції та збройної боротьби може привести нашу Націю до великодержавности. Правда, цей шлях тяжкий та вимагає великих жертв, але зате він запевняє нам перемогу над нашими ворогами”.

Лють і безсилля польської поліції

Роз'юшена розмірами та справністю саботажної акції, польська поліція кинулася арештовувати з-поміж українців усіх, кого лише можна було підозрівати в співучасті при саботажах. У той час українська преса була переповнена вістками звідусіль про масові ув'язнення українців і судові присуди, що ми їх навели в розділі „Арешти і судові процеси”.[139]

Очевидно, що той наш реєстр політичних процесів і головно ув'язнень, що їх у той час проводила серед українського населення польська поліція, далеко-далеко неповний. Це лише та невеличка частина, яка пробилася на сторінки української преси, бо в більшості випадків поліція не подавала до газет прізвищ арештованих та вживала всіх засобів, щоб українське громадянство і чужинці не довідалися правди. Чужинецька преса, користуючися звідомленнями своїх кореспондентів, які в той час були на українських землях, інформувала, що кількість ув'язнених польською поліцією українців сягає кількох десятків тисяч. А польський міністер внутрішніх справ Складковський заявив 10 січня 1931 року в польському сеймі, що в зв'язку з саботажною акцією українського підпілля літом і восени 1930 року заарештовано 1.777 українських громадян, з чого до 10 січня 1931 року 600 звільнено, інших затримано в тюрмі.[140] Подаючи такі дані, Складковський зазначив, що між арештованими є учні ґімназій, студенти університетів, учителі, священики, селяни і робітники.