Розділ «V ЧАСТИНА»

А 1 жовтня 1930 року Центральний Комітет УНДО, Головна Управа УСРП і Центральний Комітет УСДП видали спільний комунікат, у якому сказано:

„Зокрема в справі масових пожеж стверджується, що поскільки вони є ділом українських рук, то з національного погляду вони недоцільні, позбавлені політичного змислу та невиправдані навіть ніякими революційними мотивами”.

До того становища опортуністичних українських партій і середовищ, які діяли на окупованих Польщею західньоукраїнських землях, на диво приєдналася й еміґраційна організація гетьманців. У „Бюлетені Гетьманської Управи” чч. 10-11 з 1930 р., у статті „Саботаж і пацифікація” було сказано:

„Ініціятива й виконання „актів саботажу”, організація підпалів і окремих терористичних актів виходили від таємної української військової організації, т. зв. УВО, як офіційно про це повідомляє ця організація в своїм органі... Ми мусимо якнайрішучіше засудити ту організацію і тих людей, які цих вчинків допустилися... Нерозважні виступи невідповідальних людей знищили здобуті надбання. Можна думати, що безглузду акцію підпалів і дрібного терору розпочали люди просто з якимось спеціяльним умислом викликати з противного, Е даному випадку сильнішого, боку репресії і збити населення з шляху органічної праці”.

Неґативне становище до революційної дії УВО-ОУН зайняли також комуністи. Харківський „Комуніст” за 13 жовтня 1930 року задеклярував своє становище:[137]

„Польська преса в один голос змінила крикливі аншляґи в той спосіб, що тепер палять польське майно не саботажисти з УВО, а комуністи. УВО віддавна визначила свої позиції до радянської України, як безоглядно ворожі позиції передового загону української буржуазії. Провокаційна позиція УВО в теперішній революційній боротьбі трудящих Західньої України відкриває очі тим зблуканим робітникам і селянам, що впіймались на гачок націоналістично-авантюрницького белькотіння панків з УВО, та, не зважаючи на наклепи на єдину справжню державу українських трудящих – УССР – пішли до УВО. В інтересах польського фашизму й своєї буржуазії, УВО й далі пробуватиме ширити в масах ілюзії. Та ці ілюзії летять прахом. Організації робітничі і селянські оголосили боротьбу УВО як провокаторської організації, що є аґентурою польського фашизму”.

З цього приводу аґентурна большевицька газета в США „Щоденні Вісті” з 19 жовтня 1930 року заявила:

„Ми проти саботажів. Це погані методи боротьби, тому що такі методи боротьби в першу чергу спричинюють хаос у революційних рядах робітників і селян і це дає змогу ворогові карними загонами і терором здавити почин, здеморалізувати маси ... Так треба було Пілсудському ... Саботажницька робота не є властиво революційна боротьба і в многих випадках потрібна польському фашизмові”.

Цілком зрозумілим є те, що большевики і їхні підголоски були проти революційної боротьби українського народу, очоленої УВО-ОУН. Зрештою, комуністичну пресу годі вважати українською, навіть якщо вона друкована українською мовою, Тому голоси комуністичної українсько-мовної преси, скеровані проти УВО-ОУН, не викликали жадного враження серед українського загалу. Натомість здивування, огірчення й обурення викликали серед українського громадянства в Краю і на чужині згадані вже заяви українських опортуністичних партій і середовищ: „екзильного уряду УНР”, УНДО, УСРП, УСДП і гетьманців, які засуджували революційно-визвольну боротьбу українського народу під проводом УВО й ОУН. Але тут треба з притиском відмітити, що те неґативне становище було тільки становищем партійних діячів, які свої вузькопартійні інтереси ставили вище за інтереси національні, всенародні. Загал українського громадянства як в Україні, так і на чужині, своїми симпатіями виразно став по боці УВО-ОУН. Вислів цьому дала, наприклад, „Свобода” в числі з 13 жовтня 1930 року:

„Різні демагоги, псевдореволюціонери виступають у своїх часописах, кажучи, що в Галичині треба спинити український терор проти поляків, бо, мовляв, треба спокою, а наш терор викличе контртерор поляків проти українців. Та спитати тих „революціонерів”: коли б не було нашої боротьби в Галичині за свої права, то взагалі, чи ми тепер мали б там щонебудь своє, українське? Звичайно, ні! А тоді полякам не було б чого нищити українського. Геройство й боротьба були вічним поступом живих націй і народів. Спокій панує лише там, де смерть, а український нарід живий і хоче жити вічним життям”.

А в своєму числі з 22 жовтня 1930 року „Свобода” закінчує: „Ми розуміємо, що в Галичині можуть знайтися такі політики, які бачитимуть тільки великі жертви, руїну і переполох, а не бачитимуть, що оце завдяки тим жертвам Польща котиться в ту яму, в якій вона готовилася поховати наш визвольний рух. Але на те не треба звертати уваги. Ми глядім на таку велику, хоч болючу хвилину, з отвертими очима. Вона принесла нам небувале досі вкдвигнення перед світом справи поневолених українських земель під Польщею. Вона відчинила нам очі на те, яке значення у національному визволенні має і така мала країна, як Галичина, яка своєю свіжою кров'ю популяризує в світі українське ім'я. Це величезне діло, яке певно принесе великі користі для української справи взагалі”.

А 5-ий Конґрес „Об'єднання Українських Організацій в Америці” ухвалив 23 жовтня 1930 року таку постанову в зв'язку з віденським інтерв'ю А. Лівицького, скерованим проти саботажної акції УВО-ОУН:

„Зокрема п'ятнує Конґрес зрадницьку роботу таких платних польських аґентів, як Андрій Лівицький, самозванчий голова нефункціонуючого тепер уряду УНР”.[138]

Про деклярацію західньоукраїнських угодовецьких партій писав вінніпезький „Український Голос” в числі за 5 листопада 1930 року:

„Вартість тих заяв не багато різниться від покаянних заяв, які від часу до часу вимушують большевики від деяких заляканих людей у Совєтському Союзі. До складання заяв із підкреслюванням своєї леґальности як цілей, так і роботи, заставляє українців у Галичині страх перед жертвами, які приходиться складати на жeртівнику національної революції”.

Розмах саботажної акції

Вліті 1930 року польська преса постійно писала про підпали та іншого роду саботажі, виконані членами українського революційного підпілля. Скирти збіжжя і сіна, а також господарські забудування польських дідичів і польських колоністів горіли майже в кожній місцевості Західньої України, де тільки вони були. Крім цього, на протязі трьох місяців було виконано кругло двісті інших саботажів, скерованих проти польської окупаційної влади. З них найголоснішим було перерізання телефонної і телеграфної сполуки довкола Львова, дуже вдало виконане боївкою УВО-ОУН під проводом Володимира Повзанюка. Закордонна українська преса та чужинецька писала про те на підставі телеграфного повідомлення „Нью-Йорк Таймc”-у з Варшави:

„Сьогодні, 13 серпня 1930 року, Львів був цілком відрізаний від світу тому, що члени Української Військової Організації знищили телеграфні й телефонні дроти, а також зіпсували дроти залізничної сигналізації. Зі Львова вислано спеціяльні льокомотиви, щоб зустрічали над'їжджаючі поїзди й відпроваджували їх до Львова, поки відремонтується сигналізацію. Лише завдяки цьому поспішний поїзд, який ішов з Букарешту до Берліну, оминув катастрофу. Цей новий замах українців на комунікаційне сполучення, яке єднає Львів з рештою світу, є правдоподібно демонстрацією проти відкриття щорічних Східніх Торгів, у Львові, яке повинно відбутися наступного тижня... Поляки бояться ще більших заколотів восени. Тоді в Женеві відбудеться засідання Ліґи Націй і українці намагатимуться використати цей момент для своєї справи”.

Відозва Проводу ОУН

У зв'язку з саботажною акцією та викликаною нею польською „пацифікацією” західніх українських земель, Провід ОУН видав таку відозву, публіковану в „Розбудові Нації” (ч. 9-10) за 1930 рік: