Розділ «І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН»

Під чотирма окупантами

Виховані на московській традиції терору, хитрощів, і підступу, большевики переходять до НЕП-у в економічній та до „українізації” в національній політиці в Україні, мовляв: безжалісна заглада всім, хто проти совєтської влади, та зате можливість національного розвитку для тих, хто цю „селянсько-робітничу” владу визнає. Цей хитрий підступ заскочив багатьох, здезорієнтував їх політично та здемобілізував морально. І чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою „УССР” вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну „соціялістичну, селянсько-робітничу” українську державу. Пішли на щиру співпрацю з московськими большевиками, щоб уже по кількох роках тієї співпраці позбутися всяких мрій про „загірну комуну” і, гукнути голосно пересторогу своїм землякам – „Геть від задрипанки Москви!”, – покінчити самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник), або загинути в підвалах ҐПУ.

Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західноукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського „культуртреґера” нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи – припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день – усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Аванґардом цієї боротьби стала від 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не з'явилась вона нежданно, ні не створилася штучно, а постала органічно як історична конечність на даному етапі нестримного маршу української нації до своєї мети.

Революційно-збройна боротьба українського народу після знищення української держави наїзниками, коли то Україна опинилася знову під ворожими окупаціями, прийняла найвиразніші організаційні та ідеологічно-політичні форми на західньоукраїнських землях.

Становище українських урядів і військовиків

Українсько-польська війна, що почалася 1-го листопада 1918 р., тимчасово припинилася 16-го липня 1919 р., коли то Українська Галицька Армія під тиском ворожої переваги, а водночас ведена бажанням спричинитися до звільнення від большевицької навали Києва, щоб повернутися до Львова через Київ, – залишила західні українські землі й відійшла на схід за Збруч. Західня частина України опинилася під польською окупацією. Надії на переможний поворот УГА не здійснилися, і польська окупація західноукраїнських земель почала скріплюватися. Але політично-правний стан тієї частини української території, окупованої Польщею, залишався невирішеним. Польський окупант намагався перетворити захоплені ним західньоукраїнські землі в інтеґральну частину польської держави. Цим намаганням рішуче спротивився законний господар цієї землі – український народ, який вирішив не складати зброї та продовжувати боротьбу проти польського наїзника революційними методами, аж до повної перемоги. Цю боротьбу, проваджену в нових формах, очолили недавні старшини Корпусу Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Політична ситуація, в якій опинилися недавні Січові Стрільці, була дуже важкою і складною. Уряд Української Народньої Республіки на нараді з вищими представниками армії УНР 6-го грудня 1919 р. в містечку Чарториї біля Любара прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони, щоб війну проти большевиків та денікінців провадити надалі партизанськими методами. Згідно з цим, того самого дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розв'язати Корпус Січових Стрільців, залишаючи кожному стрільцеві свободу вирішувати самому, чи прилучитися йому до партизанських загонів, що під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка вирушали в Зимовий Похід на тили ворога, чи відходити на захід. Але, коли для всіх інших частин армії УНР вищезгадане рішення мало тільки формально-тактичне значення, то для Січових Стрільців воно було вирішальне. Негайно після формального розв'язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв'язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично.

В польських таборах для полонених перебували Січові Стрільці всю зиму 1919-1920 рр., і щойно навесні 1920 р. почали вони, вже як цивільні люди, виходити на волю – частково шляхом індивідуальних звільнень, а частково через утечу. Все ж таки вони й надалі вважали себе вояками армії Української Народньої Республіки, намагалися відновити свій зв'язок з військовим командуванням та урядом, бажаючи знову брати участь у боротьбі за прогнання окупантів з території України.

Тим часом, хоч становище було просто катастрофальне, всередині уряду Української Народньої Республіки дійшло до роз'єднання між представниками осередньо-східніх і західніх земель України. Андрій Лівицький, представник УНР у Варшаві, знехтувавши спротив представників західніх земель України, підписав 22-го квітня 1920 р. т. зв. варшавський договір, згідно з яким, за ціну військової допомоги з боку поляків, Західня Україна була визнана складовою частиною Польщі.

Проти варшавського договору запротестували представники Західньої України, Буковини й Закарпаття в уряді УНР, вийшли зі складу цього уряду й відновили уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), під проводом диктатора Євгена Петрушевича.

Між обома урядами заіснували засадничі розходження. Уряд УНР плянував розпочати, з допомогою польських військ, новий похід проти московського окупанта, а уряд ЗУНР, відмовившись визнати союз із Польщею, повів за кордоном дипломатично-політичну акцію в обороні державної самостійности Західньої України, відокремлюючи справу західніх земель від справи решти української території.

Події ці поставили теж і Січових Стрільців у важке морально-політичне положення. Як ядро армії Української Народньої Республіки, Січові Стрільці бажали залишитися й надалі вірними урядові УНР, не зриваючи, однак, при тому моральних і політичних зв'язків з західноукраїнськими землями, звідки самі походили.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Заснування Української Військової Організації (УВО)

Для продовжування визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому теж і розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації. Формальне і фактичне розв'язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням усяких організаційних вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі теж під час інтернування та по виході інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася в таких умовах цивільного життя, що дуже послабили організаційний зв'язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку – в цей зв'язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан, у липні 1920 р. відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено розв'язати Стрілецьку Раду та розпочати діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов'язань з часу існування Корпусу Січових Стрільців. Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 р., треба вважати датою постання Української Військової Організації (УВО).