Розділ «V ЧАСТИНА»

Подібний опис „пацифікації”, з поданням багатьох фактів, прізвищ скатованих поляками жертв та місцевостей, назвами, де це сталося, — надрукував „Форвертс” у числі за 8 жовтня 1930 року, який так закінчив свою статтю:

„Це деякі коротенькі уривки з епопеї потопу, що тепер залив Східню Галичину. Все це діється в той час, коли міністер Залєскі говорить у Женеві про права людини і про гуманне трактування національних меншостей. Все це діється під боком Ліґи Націй. Так-то Польща, яка має відвагу називати себе „Месією народів”, поширює свою культуру серед довіреної їй частини українського народу”.

У статті „Повстання в Україні” часопис „Берлінер Берзєн-цайтунґ” зі жовтня 1930 року писав:

„Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через нездатність Ліґи Націй призвела до відвертого повстання... Разом із систематичною пропагандою брехні на чужині, що змальовувала український національно-визвольний рух перед західніми державами як большевизм і селянську революцію, польська дипломатія перетранспортувала до Польщі зорганізовані у Франції й добре озброєні леґіони генерала Галлера для боротьби ж проти українців...” Подавши короткий опис окупації Західніх Земель України Польщею та польську окупаційну політику, автор статті пише: „Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони. Спершу вона мала характер демонстрації, щоб звернути увагу світу на невирішене українське питання... Заходи польського уряду звернені не лише проти таємної організації, яка виконує акти саботажу, але й проти непричетних українських культурних та економічних організацій по містах і проти українських селян по селах”.

У статті подано ряд фактів про ув'язнення, карні експедиції, мордування польськими вояками і поліцією безборонного населення, терор, стан облоги, маневри, замахи на українські установи й наприкінці зроблено висновок: „Так насправді виглядає атмосфера охорони чужих націй, що її так завзято боронив у Женеві пан Залєскі, вважаючи її вистачальною для виконання своїх зобов'язань. Недавній той час, коли польський народ сам боровся за свою незалежність. Кількісно він заслабкий, щоб просто проковтнути таке велике тіло, як український народ. Навіть найбільші насильства нічого не вдіють. Щораз більше напруження призведе лише до того, що світ ближче приглянеться до становища на Сході, створеного однобічними післявоєнними договорами, а це тому, що можливі наслідки такого становища заторкнуть не лише Польщу, а й інших”.

Широко описуючи „пацифікацію”, часопис „Дер Юнґдойче” з 5 жовтня 1930 року стверджує:

„Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов'язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 1 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати”.

„Ди Манчестер Ґардієн” з 14 жовтня 1930 року стверджував:

„Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов'язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіязму”.

„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 18 жовтня 1930 року так інформував американців про „пацифікацію”, друкуючи допис свого кореспондента, котрий побував у Західній Україні:

„По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б'є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом'яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації” до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою”.

В такому дусі співчуття до українських визвольних змагань та обурення з приводу варварських методів „пацифікації” польського уряду були написані майже всі ті численні просторі статті, друковані в пресі всього культурного світу. Вони вичерпно доповнювали короткі повідомлення про розгляд польської „пацифікації” на форумі Ліґи Націй, вияснюючи, що східня частина польської державної території насправді є не польською, а українською. На цій східній території живуть українці, які бажають жити вільним життям у власній державі, як кожний інший народ, а Польща тримає ті українські землі під своєю окупацією насильством, вживаючи диких методів „пацифікації”, і це мусить обурювати кожну культурну людину.

Петиція англійських парляментаристів до Ліґи Націй

У висліді цього загального обурення до Ліґи Націй, а саме: її генерального секретаря Еріка Драммонда подано петицію, що її підписали 63 англійські парляментаристи:

„Ми, підписані члени британського парляменту, просимо вас подати Раді Ліґи Націй наступну петицію в справі порушення та небезпеки дальшого порушування договору, укладеного Польщею, Центральними і Союзними Державами 29 червня 1919 року та заґарантованого Ліґою Націй. З уваги на негайність справи ми пропонуємо, щоб без зволікання був скликаний Комітет Трьох для розгляду змісту цієї петиції, згідно з третьою резолюцією, прийнятою Радою Ліґи Націй на 51-му засіданні. Ми закликаємо вас зажадати безстороннього розгляду цих фактів:

„Беручи до уваги останні події в Східній Галичині, ми визнаємо за польською владою право й конечність втримати порядок в межах своїх кордонів, але ми хотіли б звернути увагу на факт, що, згідно з доказами, що їм годі щонебудь закинути, карні експедиції вислано щонайменше до 700 сіл, яким здебільшого не закинено жодних актів чи протизаконної діяльности; що сотні чоловіків, жінок і дітей скатовано й деколи побиття були такі тяжкі, що жертви мусіли лікуватися протягом кількох тижнів, а деяким знищено здоров'я на все життя; деяких забито на смерть; тисячі з-поміж українського населення ув'язнено; велику кількість бібліотек, домівок та кооперативних крамниць знищено або пограбовано. Зокрема 14 полк кінноти був, мабуть, висланий на села, щоб без розбору бити всіх українських селян. Ця акція проти української меншости є порушенням 8-го пункту, який каже: „Польща перебирає на себе зобов'язання забезпечити повну охорону життя і свободи всіх мешканців Польщі без ріжниці походження, народности, мови, раси чи релігії”. На випадок потреби докази тієї діяльности можуть бути подані як додаткова петиція.

„Громадянські права: Під час нових виборів українців тероризовано, щоб вони не могли вільно віддати своїх голосів. У Львові стверджено, що фактично всім українцям відібрано голоси, бо їм наказано подати окремій комісії документи, включно з посвідкою хрещення і карти тотожности, щоб перевірити, чи вони є польськими громадянами. Та комісія урядувала одну годину денно протягом трьох днів – для 18.000 осіб, – так, що мало кому пощастило довести своє право на голосування. У численних випадках неможливо було подати вимагані документи, бо вони пропали під час війни. Така дія польського уряду є порушенням 7-го пункту, який каже: „Всі національності в Польщі будуть рівні перед законом і будуть користуватися однаковими для всіх громадськими й політичними правами, без уваги на ріжницю раси, мови чи віри”.

„Шкільництво: У 1920 році на українських землях під Польщею було 3.662 українські школи, а на 1-го грудня 1925 року, згідно з офіціяльною статистикою міністра шкільництва, було 1.055 держ. і 19 приватних українських шкіл. Це означає, що поміж 1920 і 1925 роками українці втратили 2.607 шкіл. На 1-го грудня 1925 року на тих землях було 28.336 народніх шкіл, з того 22.996 (84%) були чисто польськими, 2.257 (8,3%) двомовні, а 2.083 (7,6%) мали іншу викладову мову. У 1927/28 р. було лише 771 українська школа. З 1.000 українських дітей лише 71 може ходити до української школи, 929 мусять ходити до польської або двомовної школи. Ці й багато інших фактів, що їх ми перевірили, є порушенням 8-го пункту, який каже: „... Зокрема всі народності рівне право матимуть закладати, утримувати і керувати школами та іншими виховними заведеннями, з правом уживати в них власну мову”.

„Колонізація: Стверджено, що 200.000 гектарів орної землі в Східній Галичині й таку саму приблизно площу на Волині й Поліссі приділено польським колоністам. А тому, що місцеве українське населення рідко коли посідає більше ніж по Уг до 1% гектара, а перенаселення сіл становить дуже поважну проблему в тій країні, – ця польська колонізація є несправедливістю засадничого значення. На тих землях українці мають 3.000 сільськогосподарських організацій; але в той час, коли польські сільськогосподарські організації одержали від уряду 79 мільйонів злотих допомоги, то українські організації не одержали ні сотика. Ці факти є порушенням тієї частини з 8-го пункту договору, підписаного Польщею, який каже: „Народності в Польщі, які належать до расової, релігійної чи мовної меншости, будуть користуватися однаковим ставленням та підмогами на підставі законів, як і всі інші національності в Польщі”.

„Ми віримо, що ця петиція від імени української меншости в Польщі зверне на себе увагу Ліґи Націй, яка є законним опікуном меншостей та єдиним існуючим органом для контролі дотримування і виконування договорів у справі меншостей”.