Розділ «Зимовий похід»

А там чорним по білому: "А-ко Н., сотник. Харків, Полтава, Кременчук. Ад'ютант 2-го Запорозького полку, начальник штабу 2-ї Запорозької дивізії". Посунув книгу Пузицькому.

Тим часом до мене підскочив кіннотчик-херсонець, поручик Репій, здоровенний парняга, висунув ручищі, закричав люто: "Я тебе поламаю, як цього сірника!" Десь в пальцях появився сірник, посипавсь з його тільки порох.

"Не стачить на мене сили, поручику, я твердий".

А кругом: "Ближче підійди, спробуй". Густо пробасив Степан Гончар, погрозливо. У Пилькевича і Пузицького збараніли лиця. Змієнко дививсь на мене зацікавлено-розумним поглядом. Почулось насмішливе: "Кава несолодка!" На тім все скінчилось. Вийшли генерали, за ними пішла решта. Запорожці оточили мене тісно, передні розіпхнули стоячих при дверях "для порядку" жандармів, когось ще тріснули в вухо Гончар і Коваленко, хлоп'ята при силі, при мені йшли теперішні борці Ярошенко, Зіма, Корніїв, на їх не порвешся, а крили вихід решта з усіх куренів.

Були випадки, коли находили когось з розбитою головою. Гончар приніс в барак одібраний залізний ломик. Хіба не даром мене оточено охороною. В темноті все могло буть.

Од того часу ніхто до мене не чіплявсь.

Мав з пор. Репієм несподіване спіткання один на один на дорозі до III відділу. Пізнали ми один другого здалека. Вертатись, утікать не хотілось — будь що буде. Минаючись, Репій підніс руку до шапки, одповів і я, не бачу ніяких ворожих об'явів. Іду дальше і чую:

"Пане сотнику, підождіть! Хотів би з вами побалакать, а передусім перепросить за нерозумний вибрик в театрі".

"Немає чого споминать, друже, всі ми помиляємось і часто трагічно. А це дрібничка".

"Ще там, як побачив, коли вас оточили товариші, почув голоси, та ще мій земляк з чорношличників, сотник Зуб, сказав, як завше одверто: "Ти що, хочеш, щоб тобі запорожці поламали кості?", мотнув головою на Ярошенка та Зіму та ще додав, що ви сказали правду, я не міг зрозуміть зразу, де ж правда? Хочу попросить вас побалакать зі мною на самоті десь".

"Ходім до мене, живу в сепаратці сам".

"Ні, не хочу, щоб нас люди бачили. Посідаєм десь коло електровні, там затишно, ніхто не ходе, не підслуха"

Не чую підступу. Ідем. Як умів, так і вияснював Репієві свої погляди на причини наших неудач, головним лихом була неприготовленість, мале усвідомлення національне народних мас, брак патріотизму та ще вороже наставления росіян, поляків, румунів до самої ідеї нашої державності, народів, під котрими нашилась українська земля. Ми не могли розбудувати мілітарної сили, не були знані Заходові як окремий, великий народ. Не мали військового промислу, а не будучи признаним Заходом, не могли лічить на його поміч.

Повстання 1918 року було, на мою думку, історичною помилкою, а таке свято, як 4-ліття Директорії, - абсурдом. Директорії взагалі немає, оставсь один Петлюра. Зрештою, останнім акордом наших змагань з Росією Червоною і Білою був союз УНР з Польщею, а кінчивсь для нас трагічно. Отож, в нашім положенні треба дивиться далеко вперед.

Для краю ми не маєм тепер ніякої вартості. Мислячи про себе, маєм приклад. Одні набувають науку, другі ремесло, треті малюють, інші торгують, вишивають, мережать. Це все праця творча, визвольна для енергійніших, з волею. Вони уже тілом чи духом — за табором. Вони і для краю мають вартість. Яка б влада не закріпилась, оціне і охоче прийме інженера, лікаря, агронома, письменника, техніка, майстра, художника. То елемент творчий, у всіх краях цінимий, а Україні так потрібен. Значить, нам треба перестать гратись в неповажну військову гру. Витягать на волю треба слабих, котрим обірвалась несподівано життєва дорога. Виводить або помогти вибратись на інший путь з болота та нещастя. Та пора змінить нерозумний поділ на щирих і нещирих, певних і непевних, УНРівців і гетьманців. Хоть і не легко, а треба почуть себе братами, синами однієї матері.

Ви мене зрозуміли, друже? Репій похилився, весь час мовчав, а коли я кінчив, поволі встав, пильно подивився в очі, похилив низько голову в уклоні, круто повернувсь і пішов в І відділ. Я ще трохи посидів, дивився вслід, як його повільний хід набирав нормальної скорості. Думаю, що хіба зрозумів мене цей "щирий" та "певний", може, в мислі шукає можливості вийти на творчий путь? Може, розум підкаже ліки на оздоровлення? Те саме, що говорив Репієві, чули од мене десятки інших. Коли єсть якась частина моєї заслуги, що тоді теперішній добрий інженер Репій почав визволяться од впливу нездорових опарів таборового маразму, можу з приємністю сказать, що зерно-слово було здорове, а впало на добрий ґрунт.

Петроній Скиба

В табір часом попадали люди, задержані поліцією, без паперів, переважно обшарпані, голодні, бездомні. Поліція, потримавши в арешті, доставляла їх до обозів, часто передаючи з постерунку до постерунку. Йшли тоді місяцями сотні кілометрів і, як елемент підозрілий, попадали в II відділ, рідко до нас.

Отож привів до нашого бараку жандарм такого бідолаху. Давно нестрижений, небритий, в старій солдатській подертій шинелі, з розбитих черевиків виглядають брудні пальці, на голові — російська стара фуражка з половиною дашку. Лице довге, ширококосте, немите, одне око прищурене. Що з ним робить, де положить? Всі хлопці дивляться на людину в остатній біді. Дійсно, такого ще не бачили. Запровадив "гостя" до себе в сепаратку, почав розпитувать, хто він, як зветься, звідкіль, де його арештовано.

Називається Петроній Скиба, родом з Олександрівки (Запорожжя), був в повстанцях, дібравсь до Волині, щасливо перейшов границю, помогли люди. Має середню освіту, хотів десь учителювати. Поліція затримала в 30–40 верстах од границі, посадила до арешту, а потім погнала сюди етапом. Ішов два місяці. Нічого не кажучи, вийняв я білизну, у когось купив старі штани, черевики, доложив ще нову чеську блузу з балахоном, дав гроші на стриження, бриття та лазню. Передусім — кава з цукром, хліб, кусок сала і цибулина. Трудно і неприємно було дивитись, як цей нещасний їв! Вийшов з сепаратен, побалакав з тим-другим. Прибувший поселиться зі мною. Бурбела піде з ним до лазні, а його барахло нехай там спалять.