Розділ «Зимовий похід»

Крісло під Компузом затріщало. Лице змінило вираз, появилась цікавість і увага.

"Оставте нас, пане генерале, самих, — Компуз вийшов. — От що, пане сотнику! Ваше діло тепер стало для мене ясним. Грозило вам вислання до Домбії чи Тухолі, де вимирають рештки полонених галичан з війни 1918–1919 років. Хіба ви комусь на Олімпі припадково наступили на ногу. Даю слово кубанського козака, ніде вас не вишлють, можуть переселить до Каліша, а там краще, ніж тут. Генерал Безручко — людина розумна і незалежна. Ви вільні, допоки вас ніхто не посаде. Прошу вірить, на мою думку, не кари, а нагороди ви варті. Генерал Базільський, полковники Дубовий і Дяченко, з котрими говорив, ставлять вас як взірець, та і на генерала Вовка, теперішнього військового міністра, ви зробили враження добре. Пробував він вас боронить і це для того з вами балакав. Ідіть до себе спокійно".

Внесення своє зложу про повне припинення неприємної справи. Ідучи до інвалідів, думав, що єсть у нас розумні, правдиві люди.

Спіткав багато приятелів, добрих знайомих, котрі знали про допит мене головним прокурором, держались близько команди групи. Прикдад організації Спілки інвалідів перекинувсь на інші обози, повстав центр в Тарнові. Головою Центральної спілки вибрано Червінського, правника з фаху. Пізніше наступало порозуміння зі "Związkiem Inwalidów Wojennych" польськими, а пізніше зрівняно з правами і визначено ренту, перейшовши лікарську комісію в польських шпиталях. Там установлено % утрати здібності до праці, а в залежності від тої о визначено ренту Варшавською скарбовою дирекцією.

Пригадується остатнє моє гостре непорозуміння з начальством. Листопад. Свято чотирьохліття Директорії.

Молебень, парадний марш. Вдень — виставлення в театрі нудної примітивної штуки, призначеної для всіх, безплатно. По правді, це було справедливо, платить не було за що. Автор штуки — генерал Пилькевич. Зміст — часи протигетьманського повстання. З цікавості пішов і я. Як пише старший військовий, кінчивший Академію Генерального штабу, котрий обов'язаний добре знать літературу, крім своєї і російської, ще найменше одну західноєвропейську. Стиль і зміст були нижче всякої критики. Шкода було Мар'яненка, доброго артиста, гравшого головну роль старого фельдфебеля російської армії, котрий висловлював погляд денікінської армії, сказану в Харкові генералом Май-Маєвським, що "України не било, нєт і не будєт".

Як згодились виставить цю пародію на штуку? Що іншого — "Між двох сил" Винниченка, насвітлююча ті самі часи. Талант, спостережливість, знання людини, психології, а тут в муках творення родилось щось середнє між сатирою та шаржем, обліченими на малоінтелігентного глядача. Осталось знизать плечима та червоніть за автора. Оголошено запрошення всім, бравшим уділ в листопадовім повстанні 1918 року, прийти до театральної зали на означену годину, поділиться враженнями, розказать про перебіг повстання, там де, хто був, в якій частині та свій особистий уділ. Буде кава, забрать з собою щось, з чого пить.

Що ж, пішов і я. Цікаво послухать людей. Розуміється, пішло з двісті запорожців, решта осталась, бодай же розчаровані виставою. Стіл з боку дверей, книга для вписування імені, фамілії, посади і рангу, який мав в часі повстання, в якій частині і де. В залі небагато, тоже 1000, третя частина вмістимості. За столом — генерали Пузицький, Пилькевич, Змієнко гостем з Каліша, якийсь огрядний високий полковник, представник ставки.

Збори одкрив Пилькевич намащеною промовою, підкреслюючи велике значення свята та історичної заслуги учасників повстання, найкращих синів неньки-України. Промова довга, "ненька-Україна" в ній повторюється часто, аж починає нудить, як їда, де більше, ніж треба, влито жиру. Змінив його полковник Вишневський. Підкреслює на вступі, що був дежурним генералом при ставці, де і тепер перебуває. Його промова тоже довга. Поза і рухи заучені, театральні, дикція і голос добрий. Псує те, що більше хвалить себе та важність ролі, яку мав честь виконувать та відповідальність, що на нім лежала. Хвалько! Виступило ще 5–6 чоловік, один був у отамана, котрий потім перейшов до червоних. Не стало якось промовців, Пилькевич заохочує не соромиться виступать. Одваживсь і я, не мав якось охоти, настрій невеселий. Не чулось щирості, товариської єдності. Підняв руку.

"Просимо сюди до столу!"

"Я коротенько, з міста. Мені здається, було б пристойніше сьогодні не радіть, а жаліть, не молебні править, а одслужить панахиду по втраченій Державності!" — і сів.

Пилькевич зірвавсь, суне скелястою громадою на мене, лютий, аж іскри сипляться з очей:

"Ти хто такий? Як сюди вліз?"

Піднявсь і я, рука на темляку, саме на лопатці вискочив чиряк, котрим пізніше вийшов кусочок кості.

"Я старшина, пане генерале, прошу о ввічливість!"

"Як твоє прозвище?"

"Називаюсь Авраменко і ще раз прошу о ввічливість".

До мене ближче присунулись свої надійні хлопці, погрозливо зашуміло. Пилькевич повернувсь до столу.

"Дайте книгу. Ви тут записані?"

"Записаний під номером X!"