Розділ «Все проходе, все минає»

В північ пароплавом вертався в Олександрівськ, маючи голову, набиту свіжими враженнями та думками про минуле.

Все, що займало мої мислі, одійшло набік, зменшилось. Тільки записані написи щораз прочитував, аби пам'ятать все життя.

Пильно прочитав я пізніше свіжу працю знакомитого історика, археолога, професора Дмитра Івановича Яворницького, видану в російській мові. Це "История запорожского казачества".

В трьохтомовій праці, опертій на непорушні архів'яльні джерела, подає Яворницький крок за кроком розвій, побут, регулу і ціль цього єдиного в історії братства.

Запорожжя представлено як оригінальний рицарський орден на взірець кращих часів подібних орденів Західної Європи.

На першім місті стала оборона свого краю, народу і всіх кривджених. Боротьба за віру з ісламом, а пізніше — і Римом.

Панувала тут братерська рівність, поважання до старших віком і положенням. В житті щоденнім братчики керувались суворою регулою, були скромні в їді, ще скромніші в напоях, убранні та різних оздобах. Єдине, чим пишались, були зброя і кінь. Становили власність каждого, як і гроші. Решта була спільна. Мешкання, їда, труд.

Зброя різного походження, набута в боях, торгівлі, виміняна. Шаблі арабські, персидські, кавказькі, польські, індійські, багато оздоблені, так само рушниці та пістоли були головним стремлінням братчика.

Коні набувались переважно од татар (славні бахмати) та з Кавказу од ногайців і черкесів — вітроногих карабахів, певних в ході, гарної будови. З часом з цих порід і домішків анатолійського коня вигодувано свою породу. Мала всі прикмети перших. Залізну витриманість, надзвичайну скорість, невимагальність до їди, невеликий зріст.

До коня рівно, старанно добиралась збруя: сідло, вуздечка, підхвістник, по спроможності оздоблені срібними чи мідними бляхами. Наївною байкою читається у письменників такої міри, як Гоголь чи польські, про процес приймування до Січі.

Ніби вистачило перехреститься, заявить себе православним, поцілувать хрест — і "іди до якого хочеш куреня!"

Політична роль припадала особі духовній. Ще проще цей процес показано в радянському фільмі "Богдан Хмельницький". Тут кардинальним завершенням словесної "анкети" є питання: "Горілку п'єш?" Отримавши підтвердження, голова політичної трійки стверджує: "Істінно христіянськая душа!", котру записують до якогось куреня. Тут певен поступ: урядує троє, щоправда, п'яниць, і записують до якогось куреня.

Правді не відповідає.

Каждий пробуваючий на Січі приділявся братчикові в молодики, учився регули, послухові, шануванню звичаїв і старших. В школі січовій проходив науку "як шаблею рубати та на коні реп'яхом сидіти".

Тут же визначався по вдачі до піхоти, кінноти, в гарматчики, обозники. Міг також попасти до ремесла, в ковалі, колодії, до. будівельників "чайок" або в рибальські ватаги чи в пастухи.

Головнішим і рішаючим було заховання в бою. Молодиком, бувало, ходили і по кілька літ. А вже про готовність молодика до вписання в реєстр братства зголошував опікун-братчик.

Січ була глибоко релігійна, любила і шанувала своє духовенство, щедро забезпечувала свої святині.

На цілі релігійні призначалась третя частина всіх доходів Січі з здобичі в боях чи з торгівлі. Частина немала йшла также в Константинополь і Єрусалим. Немалі пожертвування давали і окремі братчики, а особливо "прощальники".

Були це вікові братчики, січові діди. Користались великою пошаною, не раз займали високі положення, бували курінними отаманами, осавулами, обозними. Являлись хранителями січових традицій, звичаїв, прав писаних і неписаних. Слово і присуд дідів був законом.

Мало братчиків доживало глибокої старості. Звичайно гинули лицарською смертю.