Розділ «Все проходе, все минає»

Старався як міг, щоб не бути караним, проте бувало — часами попадало по долоні лінійкою і на колінах постояти. Не скаржився вдома, а учителя не любив. Якось під час співу Сокіл лютував. Спів не удавався, камертон ходив по головах, смичок по щоках. На солі і горохові на колінах стояли плачучи діти. Щось мене підштрикнуло якось виявити протест. І ото в моменті, як Сокіл одвернувс я на бік, я вивернув в очах віка і зробив страшне скривлене лице. Спів урвався, всі дивились на мене зі страхом і цікавістю — що тепер буде?

Дістав камертоном по голові, за вуха потягнутий в куток на горох. Боліло сильно, а ще сильніше опанувала злість.

Додому прийшов з надірваним скривавленим вухом і ґулею на голові. Освідчив категорично, що до школи більше не піду. Своє постановления підкріпив розбиттям дошки, зламанням грифеля і знищенням книжки. Учитель ставитъ на коліна, б'є, тягає за волосся і вуха! Не піду!

Була у батька поважна розмова з Соколом. В школі стало значно легше, та туди я не вернувся. Небагато і навчився там за два роки.

Приїхав по скінченні учительської семінарії Олексій Полинько, син добрих знайомих батьків. В тих часах повіяв новий, свіжий, здоровий вітер. В минуле одійшли бурси з різками. По селах почали будуваться школи з поширеною програмою науки, з чотирма-п'ятьома роками навчання, з 2–4 учителями, без тілесних кар. Платню учителір збільшено на 50–60 %.

Олексій Полинько, милий і добрий педагог, взяв мене в свою опіку і почав приготовлять до середньої школи. Старший на якихось 9-10 років, був одночасно як будь-то і приятелем.

Учив любить природу, її красу, пізнавать життя звірят, птахів, метеликів, бджіл, мурав'їв, жучків. Легко і охоче з ним училося, одкривались нові горизо нти і заінтересування.

З великою радістю спіткано вдома моє вступления до прогімназії, - 6-класової середньої (неповної) школи — і то, до другого класу.

Видно, мав я здібності, коли за 11 місяців проробив програму трьох класів! Це бу; о несподіванкою і для батьків, і для сестер. Тільки коханий Олекса був певний свого учи я.

В сірім учнівськім убранні, підперезаний лакованим чорним поясом з блискучою бляхою, на картузі серебряний значок школи — схрещені пальмові листочки з буквами «ВП» — крутився новоприйнятий учень перед дзеркалом, а сестри дивились збоку на малого брата, також як в дзеркало, матінка витирала щасливі сльози. Батько щедро подякував Олексієві. Приятелі якось з пошаною почали до мене ставитись. Притихли і присмирніли, аж дивно було бачить ту зміну, бо нова переміна в відношенні до приятелів зоставалась без перемін.

До літ 14 жив я в місті Верхньодніпровську, на передмісті Литвинівка. Саме місто повітове, невелике, з 5-6-тисячним населенням. 95 % становили українці, решта — жиди, що держали в руках торгівлю, промишляли деревом, мали 2 лісопильні фабрики і великий паровий млин.

Решта — росіяни, переважно урядовці. Дерево в великій масі допливало Дніпром, а йшло з Білорусії. Білоруси частиною поселились над Дніпром, найшли собі працю при тартаках, з часом цілком українізувались. Звали їх литвинами, а околицю Литвинівкою. З Білорусії приїхали і Лобки. Пам'ятаю понад столітнього діда Лобка, бувшого вояка часів наполеонівських воєн 1812–1814 р. Огромний дідуган з зовсім лисою головою сидів, грівся на сонці та розказував про далекі часи, великі морози і сніги, що набивалися в коротенькі чоботи.

Це все, що мені малому запам'яталось. За його внука Матвія вийшла заміж батькова сестра Марфа.

На Дніпрі була пристань, кругом неї гарний, переважно дубовий ліс. Пам'ятаю величезні осокори, груші, густу ліщину, старі верби. Частини лісу звались: липова, грушівка, діброва.

За Дніпром була Полтавщина. Поромом приїжджали полтавці-тогобочани, щось продавали чи купували. Чогось литвинівці звали їх куркулями, а жиди мазепами!

Полтавчани, спокійні і солідні люди, часто являлись жертвою жидівського обдурювання, і то при помочі литвинівців. В таких випадках були клієнтами батька, котрий, не жаліючи часу, помагав найти справедливість. Жиди батька поважали і трохи остерігались.

Взагалі населення міста в 70 % були хлібороби на 5-20 десятинах. Великих маєтків було в повіті небагато, а середніх — 30-100 десятин — досить багато. Деякі маєтки мали і по кілька тисяч десятин, а навкруги бувші кріпаки сиділи на 3–5 десятинах і жили в недостатку.

Дальше на південь од Дніпра — хлібороби більше заможні, а управа землі краща. Велику роль в господарствах одіграли німецькі колоністи, де праця на землі була поставлена на дуже високий рівень. їм належать фабрики, в котрих робляться рільничі машини, показали також п'ятипольну систему. Німці научили користатись з науки і культурного життя. Перші колоністи прибули на запорозькі землі в кінці XVIII віку — і це меноніти, подібні де в чім до баптистів. Мають дом молитви, де читає Біблію вибраний часово пастор. Люди працьовиті, справедливі, неп'ющі, прекрасні сусіди. Не признають війни і зброї. В військові по знять службу санітарів або охорону державних лісів. Такою колонією був Кічкас — осередок німців на цілу Росію. Тут німці вперше оселились. З часом повстала на другім боці Дніпра водолічебниця-курорт Олександробад, а в одлеглості двох кілометрів — шпиталь для психічно і нервовохворих «Бетанія». Обидва об'єкти побудовано за найдосконалішими закордонними досягненнями, в оточенні природних парків з розпланованими доріжками, квітниками, лавками, альтанками.

В двох кілометрах од Кічкаса лежала друга німецька колонія — Хортиця, значно більша. Тут поміщалась волость, центральна школа, добре поставлена, з програмою, вищою од шкіл народних при інших волостях.

Учениці привчались різним господарським працям, учні набували всякого ремесла. Загальний рівень наук відповідав семилітці.