Сивий бандурист, знакомитий модельщик і славний майстер бандур Сергій Матвійович Лобко з своїм учнем! Адреса, вулиця, номер дому. 45 літ розлуки! Закрились очі, набіглі сльозами, і серце завмерло на хвилю. Встали як живі картини далекого минулого, і опанувало непереможне бажання поїхать в рідний край, оглянуть знайомі міста, побути, помолиться на могилах сво'іх найближчих, кинутъ оком на степи і Дніпро.
Написав зараз же Сергієві. Повідомив про себе і закляв, аби написав якнай- скоріше, що йому відомо про судьбу мо'іх найближчих, чи хто живе і де, про ceбе і свою сім'ю.
Через місяць мав відповідь. В конверті лист Сергія і другий з розлитими плямами — слідами сліз од Галі. Приїхала вона, викликана телеграмою, і разом писали. Жила в Запоріжжі з сім'єю. Жила і Оксана, і всі її сини. Жили Віра і Анатолій Войтенки. Поліг в боях Віктор.
Прийшов 1956 рік, приніс зміни на краще в Польщі і на Україні. Не стало НКВД і УБ. Осінню я обнімав коханих сестер, Сергія, численних племінників і племінниць. Багато було радості, сліз, споминів та споминів!
В 1958 знову одвідав рідні міста і коханих своїх сестер з сім'ями. Тим разом з Романом. Показав йому край дідів і прадідів, грасу Києва, степу, Хортицю з суворими берегами-скелями, величну будову Запори-греблі на Дніпрі в Кічкасі, а головне — трудящу людську масу, щиру, працьовиту, одверту, без хитрості і підступу, терпеливу, а ще з слідами заляканості і настороження.
Побут на Україні глибоко вплинув на Романа з його вразливою нервовою натурою. Зоставив незатертий слід, не зовсім здоровий при нашій дійсності, оточенні та нетолеранції, вимагаючих певної осторожності в слові і захованні.
Мрію ще раз поїхать і, може, востаннє глянуть на рідні місця, на цей раз з дружиною.
Дитинство.Родився я в м. Верхньодніпровську 22 лютого 1893 року.
Ріс здоровою дитиною, був рухливим, непосидющим, з лиця дуже подібний до матері. Може, через те в сім'ї уважався пестунчиком.
При народженні мав на руках і ногах при мізинцях малесенькі м'які приростки з мікроскопічними нігтиками. Разом 24 пальці!
Зразу хотіли їх поодрізать, та священик заборонив, кажучи: «То од Бога дано, хай остається. Це знак, що дитина буде щаслива!» Так ті пальчики і зостались. До старости доносив два, на правій руці і на правій нозі. Дитинство пам'ятаю досить добре, а навіть сьогодні споминаються приятелі-колежки, їх імена і прозвища.
Припоминаються спільні виправи в луги, яри, чагарі і… чужі сади. Любив ігри і спільні забави, готовий бігать од ранку до ночі, причиняючи клопотів моїй опікунці Ксені.
Читать навчився рано і то по-російському і церковнослов'янському, ще перед школою. Часто, коли приходило свято чи неділя, мати з батьком сідали за стіл, я ставав на коліна і читав щось божественного з псалмів царя Давида, життя святих. Читать треба було голосно, виразно, протягуючи по-церковному, часом «з сльозою».
Родителі слухали, зітхали, часом поправляли щось. А я був далекий од читаного… Завше нагородою були поцілунки, щось солодке, смачне, одначе, вилітав надвір кулею і мчався там, де чувся сміх і крик колежків. Такі читання на колінах не йшли в голову, ні глибина, ні тема, бо це було понад моїм поняттям і зацікавленням дитячого віку.
Наука. Початки.В 6 літ запровадили мене до школи. Пошито чобітки, кожушок, куплено зошити, дошку з чорного аспіду, грифель, буквар, гарну торбинку. Школа мала три відділи і одного вчителя Афанасія Арехтовича Сокола, літ 25–26. В великій кімнаті стало вглибину три колони парт для учнів 1-го, 2-го і 3-го року.
Школа була типу церковно-приходського, положена досить далеко. В перших тижнях мене одпроваджувала Люба, вертався з іншими учнями. Пізніше ходив до школи і назад самостійно.
Сокіл, певно, учився в бурсі, де науку і мудрість вбивано і поглиблювано лозою. Щоправда, лози в школі не уживалось, проте кари були докучливі, численні, болючі, деколи і небезпечні для здоров'я.
Ото приклади. Стать на колінах: лицем до учнів, носом в куток, на горохові, на кусочках солі, на рубцеві парти. Биття лінійкою по долоні, часом рукою по лиці, а при лекції співу камертоном по голові. Часто кари були получені: биття і на коліна. Майже половина учнів щодень стояли на колінах, розтикані по кутках, перед партами і на партах, решта під страхом слухали, що говоре учитель, або писали.
Таке навчання мені дуже не сподобалось. Батько наказував, щоб учителя шанувать, слухатись, кару зносить терпеливо і не жалітись.
Щотижня Соколові приносилась паляниця хліба, добрий кусок сала, ковбаса. Власне, він недавно одружився, платню доставав малу, був бідний. Може, через те і не сміявся ніколи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спомини запорожця» автора Авраменко Никифор на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Все проходе, все минає“ на сторінці 6. Приємного читання.