Розділ «Все проходе, все минає»

Після смерті Люби і її сина Івана Попови опікувалися сиротами в найтяжчім голоднім часі, дали можність їм учитись і добути фах.

Шанував Володимир Галю міцно, жили вони дружно, в великій згоді, при незамітній зовнішній перевазі Галі. Я знав Попових з молодих літ, а пам'ятав тільки сестер і брата. Володимир був молодший од мене на 2–3 роки. Коли брат Олексій був високий і сильний, а сестри теж виділялись ростом і міцною будовою, то Володимир являвся типом могутності. Зріст понад 190 см, вага 125 кг, шия 56 см. В молодих літах мало хто міг рівняться з ним силою. Збудований так, що не видавався дуже високим чи широким, пропорційно до ваги і росту.

Галя і Володимир були музикальні, гарно співали, переплітаючи сопрано з сильним тенором, металевим і приємним.

Коли в 1956 році прийшлось поїхати після 40-літньої розлуки, Галя мала три дочки; дві мали вищу освіту, титул інженера, а були замужем за військовими лікарями високого рангу, а звались Галя і Валя. Наймолодша 16-літня Людмила училась в середній школі. Тепер є лікарем-стоматологом, по чоловікові художникові Орленко.

Рівноправним членом нашої сім'ї був син тітки Марфи Сергій. Зоставшись вдовою по смерті чоловіка Матвія Лобка, тітка вийшла другий раз заміж, коли

Сергієві було 5 років. Другий муж звався Ілля Хмара. При родах дочки тітка померла, а Сергій став жить у нас. Був одних літ з Любою. Подібний до своєї матері, Сергій одночасно був подібний і до нашого батька, як Галя подібна до тітки Марфи. Ця схожість витворила взаємні близькі стосунки між сім'ями Попових і Лобків і дивним припадком послужила далеко пізніше до зв'язку мого з сестрами.

Мав Сергій братів батька і свою бабку в Запорожжі-Кам'янськім, де знаходився великий металургійний завод, в якім працювало 15–18 000 людей. Стара «Лобчиха» там мала дужий гандель товарів колоніальних. Сама оселя звалась селом з 40 000 населенням.

Тепер це великий металургійний осередок. Зветься Дніпродзержинськом, а має понад 300 000 людності.

Коли Сергій мав літ 13–14, бабка забрала його до себе і оддала в школу, де учили всякого ремесла. Коло 1912 року Сергій працював в моделярні, добре заробляв, одружився і з молодою жінкою приїхав до нас в гості. Після того побачив я Сергія в 1956 році — через 44–45 літ. Веселий, рухливий, музикальний, з гарним голосом, багато літ брав уділ в концертах, виставах драматичних і операх, а став широко знаним майстром бандур на всю Україну. Він був основником гуртка бандуристів, що пізніше дістала почесний ранг Заслуженої капели бандуристів республіки.

Керівником капели був заслужений артист республіки Михайло Лобко, син Сергія, що одночасно був директором музичної школи. Перевищив він батька грою і голосом. Єлизавета Сергіївна також мала поважні сценічні здібності.

Коло 1924 р. я нав'язав зв'язок з своїми рідними. Узнав про смерть Андрія, Полікарпа, трагедію Люби. Ще жила моя матінка. Дістав од Галі фотографію з синочком, що скоро помер, з мужем, маленьких Галі і Валі. Дістав листи од Ксені і Люби. Потім ще лист, щоб не писать, бо це може потягти за собою тяжкі наслідки. Зв'язок зірвався.

Доходили чутки про страшливий голод на Україні, хвороби, смерть мільйонів. Війна і півторарічна совітська окупація потвердили ті страшні чутки. Будучи на оці органів НКВД, не міг думать про поїздку на Україну. Знову страшлива війна 1941–1945 рр. і кошмар окупації німецької ще менше залишили надію когось побачить з рідних.

Не легко жилося і в перші роки після війни. Розбитий край, в руїнах спалені міста, брак людей, маса праці при злиденній платні — все це одбивалось на нашій сім'ї і психіці. Найгіршим було внутрішня напруженість і боротьба політична та збройна.

В лісах і на селах довго трималися ватаги, поборюючі починання нового, соціалістичного устрою. Гинуло в братобойчих змаганнях тисячі людей, тисячі вивозилось до концентраційних лагерів на схід, десь над Волгу, в Сибір, тундри Заполяр'я.

Жилось під страхом, в голоді і недостатку. Організований на взірець НКВД Уряд безпеки, маючи широкі управнення, заповнив в'язниці, де попадало і гинуло багато невинних в умовах стосованих гестапо чи НКВД. До УБ попало багато темного елементу, котрий надуживав своєї влади, тримаючись правила «Краще сотню невинних знищить, ніж одного виновного помилувать». Скрізь крутились шпигуни і донощики. Фактично влада була в руках росіян, а вони нікому не вірили, всіх мали в підозрінні. Мірою політичного терору свідчить факт — арешт чолових польських комуністів, як Владислав Чомулка, Мар'ян Спихальський і багато інших. По 5–6 років сиділи вони в в'язниці.

Ще в початку війни я поставив перед собою завдання: всіма силами заховать життя сім'ї і своє. Способом до цього уважав працю і не в'язання з політико] о. Не вірить словам, дивиться і розважать діла, бути обережним.

З часом трохи полегшало. Життя наладжувалось. Платня збільшилась, службово висунувся наперед і по 10 літах зайняв солідну посаду керівника районного дорожнього уряду в Ломжі над Нарвою. Дороги були знищені, дерев'яні мости воєнного часу кінчали свій вік, а рух з року на рік збільшувався і вимагав напруження всіх сил, щоб удержать 560 кілометрів шляхів в трьох повітах в можливім стані і забезпечить перед остаточним знищенням.

Варунки були тяжкі, район був на останнім 8 місті в Білосточизні. Не було часу на читання чогось, крім неділі. Виписували тоді журнали «Огонёк», «Крокоділ» і «Правду». В літі 1955 року приніс я «Огонёк» і «Крокоділ» додому, а на третій день, в неділю, почав переглядать.

Кинулася в очі стаття «После гудка». Велика широка ріка. При березі з човна троє здоровенних рибалок з вудками, один далі на березі. На другім боці височенні заводські труби, зариси громад мартеновських печей, а ближче — масивна будова і трохи нижча труба.

«Водокачка!» — вирвалось мимоволі… Пізнаю Запоріжжя-Кам'янське! Поспішно перекидаю листи-ілюстрації: охотники з собаками сидять, оддихають, на криші з довгим києм молодий чоловік ганяє голубів, біля дому на стільцях сивий чоловік і молодий парубок в вишитих сорочках грають на бандурах, а в одчинену хвіртку в високім паркані заглядають діти. Гарячково читаю, як одпочивають в вільнім часі «після гудка» працівники металургійного заводу в Дніпродзержинську, колишньому Запоріжжі-Кам'янському!!!