Розділ «ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ»

«Але як поетична діяльність Шевченка завжди буде в числі найкращих сторінок української літератури, так і день його похорону завжди лишиться як день знаменитий в історії українського письменства і громадськості. Улюблена мрія поетова справдилась і голосно ознайомила про своє існування. Українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши в формі ораторської промови над Шевченковою труною».

І. Тургенев, прихильний до української літератури, переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка, зазначивши в передмові, що намагався «зберегти, по можливості, ту особливу, наївну чарівність і поетичну грацію», якою сповнені ці твори. Він звернувся до Т. Шевченка за порадою, кого з українських письменників читати, щоб швидше опанувати українську мову. Шевченко назвав ім’я Марка Вовчка.

Не можна поминути українських симпатій окремих декабристів. Співчуття К. Рилєєва, автора поем «Войнаровський» і «Наливайко», національно-визвольній боротьбі знайшло гарячий відгук в українців.

До 200-ліття арешту А. Войнаровського уЛьвові 1916 року товариством «Просвіта» було видано історичну поему К. Рилєєва «Войнаровський» у перекладі і з передмовою Олекси Коваленка. «Ся історична поема, — мовилося у передмові, — для нас тим більше цінна, що свідчить наглядно, яка жива була традиція боротьби України проти Москви ще перед приходом на світ Тараса Шевченка. Захоплений тою традицією нашої боротьби за волю потрафив навіть чужинець москаль написати з чутє таку величаву поему».

Ставлення широких верств Росії до українства, як зазначав В. Вернадський у статті «Українське питання і російське суспільство», пройшло значну еволюцію: спокійна байдужість, з проблисками зацікавленості літературою, що народжувалася; ідейне співчуття до національного відродження…» Націоналістичні течії ставились до українства підозріло-вороже, приєднуючись до офіційної політики, — писав автор статті. — Культурне значення руху зневажалось, соціальна сторона викликала побоювання, національна відкидалась. Прогресивні кола абстрактно співчували, але практично трималися пасивно, не вникаючи в позитивні сторони руху і не зупиняючись на принциповій недопустимості утисків в галузі культури».

В цій статті, написаній 1915 року (але не опублікованій), автор запропонував «програму практичних починань», з допомогою якої «можна було б змінити в сприятливому смислі ставлення російського суспільства до українського питання». До засобів, які мали б позитивну дію на «малоінформовані або упереджені проти українського руху кола громадкості і впливові сфери», В. Вернадський відносив такі: «виробити правильний погляд на український рух у спеціальних виданнях від імені російських вчених і громадських діячів; сприяти якнайшвидшому розв’язанню шкільного питання (рідна мова у народній школі) та вивільненню української мови від обмежень, введенню спеціальних українознавчих дисциплін у вищі школи і відповідних предметів у середній, відміні будь-яких обмежень у галузі культури і преси».

Коли з’явились поодинокі українські органи друку, як, приміром, журнал «Основа», що постав у Петербурзі на початку 1861 року, то замість підтримки російських колег, це кидання зустріло кпини на адресу українських літераторів. Аналогічна ситуація повторилася з появою журналу «Киевская старина» (1882), що на чверть століття став надійним оплотом українства.

Ставлення офіціозу до українства виявилось і в історії перекладання Євангеліє українською мовою, здійсненого на самому початку 60-років XIX століття Пилипом Морачевським. 28 вересня 1860 року він надіслав переклад Євангеліє від Матвія і Івана митрополитові Санкт-Петербурзькому і Новгородському Ісидору, мотивуючи необхідність своєї праці таким чином: «На всех язиках, словесно и письменно проповедуется слово Божие; исповедники Христа Спасителя имеют Библию на своих язиках; а Малороссия, — которим язиком говорит около 12 миллионов православних христиан, не имеет на своем язике даже Евангелия…» Проте цей сподіваний покровитель відповів: «По частном совещании с Святейшим Синодом, уведомляю Вас, что перевод Евангелий, сделанний Вами или другим кем-либо, не может бить допущен к печатанию».

У статті «Русский либерализм и украинское движение» (1912) Д. Донцов писав про «зараження бацилою націоналізму ліберальних кіл російського суспільства». Конституціоналізм несе з собою і нову форму націоналізму, стверджував автор, незрівнянно більш небезпечну, ніж націоналізм казенний, позаяк він не обмежується циркулярами й заборонами, а йде в саму товщу народних мас.

III Державна дума, в якій задавали тон Бобринські і Шульгіни, не змогла позитивно розв’язати питання про українську школу (171 голосом проти 132 воно пригашено). Депутат професор Капустін закликав «не возбуждать таких вопросов, которые разъединяют родных братьев», не наголошувати на тому, що українці й великороси «не на одном языке говорят». А Бобринський з думської трибуни пускав у зал глузливі анекдота, що, приміром, гасло «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» має український відповідник «Голодранці з усього світу, збивайтесь докупи!». А міністр закордонних справ Сазонов 27 січня 1915 року з тієї ж трибуни заявив, що український народний рух — це результат німецьких інтриг.

Член київського комітету у справах друку С. Щеголев 1912 року видав у Києві книжку «Украинское движение, как современний етап южнорусского сепаратизма». Той факт, що в посвяті до неї поряд з Іовом Борецьким названо ім’я Василя Кочубея, свідчить про те, хто був для автора ідеалом, а звідси й антиукраїнські засади цієї грубої праці.

«Под южнорусским сепаратизмом или отщепенством ми разумеем попитки ослабить или порвать связь, соединяющую малорусское племя с великорусским, — викладав свою позицію автор у вступі. — По тем средствам, помощью которых сепаратисти стремятся к достижению своей цели, ми можем различать сепаратизм политический (государственная измена гетманов Виговского и Мазепи) и культурно-етнографический или украинофильский (Максимович, Костомаров и, пожалуй, Кулиш)».

С. Щеголєв блокується з відомим публіцистом П. Струве, заводячи мову про «степень полезности и необходимости украинской культури». Він посилається на думку того про «внутревластний факт» «русской культури», яка власне поглинає «велике, — мало — и белорусскую». Щодо «малоруського язика» Струве погоджувався тільки на «путь скромного областного развития», вважаючи російську мову спільною для «всех русских народностей».

«Декларация русского прогрессивиста г. Струве достаточно убеджает нас в том, — наголошує Щеголев, — что украинская культура в России не принадлежит к числу факторов необходимых или полезних. Да и самая работа на етом национально-культурном поле не делает чести работникам».

Підтримуючи войовниче гасло Струве «енергично, без всяких двусмисленностей и поблажек вступить в идейную борьбу с украинством», Щеголєв нагнітав цю українофобну істерію, заявивши, що обмежитися ідейною боротьбою «русские граждане», яким дорога «общерусская культура», не мають права, «чтоби не уподобиться покару из криловской басни».

Войовничий шовініст запропонував широкий спектр заходів для «систематической борьби правительства с украинским движением»: «предохранение южнорусской деревни от современной «украинской» литератури, т. е. от книжного «украинского» язика и фонетического правописания»; не випускати з книгосховищ для масового користування творів друку українською мовою, якщо в них не дотримано російської орфографії; заснувати при Міністерстві народної освіти постійний комітет, який розглядав би подані видавцями твори «малорусской популярной литератури» і допускав би їх до бібліотек, публікуючи каталоги дозволених видань. «Просвіти», а також їхні читальні мали бути закриті. Українські клуби і товариства повинні були б вести діловодство «на государственном язике и с соблюдением общепринятого правописания». Щодо професійних труп та аматорських гуртків, допускалися тільки такі українські п’єси, де «сфера малорусского язика ограничена битовим и племенним положением героев». Лекції для «малорусских простолюдинов» читати російською мовою (з поясненням по-українському окремих слів). Це ж стосується й церковних проповідей по селах. Найбільшу увагу й опіку з боку суспільства, місцевої влади, уряду й законодавства приділяти народній (початковій) школі «в смисле незиблемости русского преподавания в ней и охрани ее от украинской литератури и от «украинского» язика в устах преподавателя». В учительські семінарії, інститути, а також в духовні семінарії й єпархіальні училища не допускати осіб, «сочувствующих или потворствующих украинской пропаганде, не говоря уже об активних членах укр. партии». Українські відділи в бібліотеках учительських інститутів та інших середніх шкіл недопустимі (виняток для окремих класиків, але виданих з дотриманням «государственного правописания».

Сільським учителям заборонити не тільки участь, «но и какую-либо прикосновенность к малорусским спектаклям и литературно-декламационным печерникам». Всіляко підтримувати їх ініціативу у постановці простонародних п’єс російською мовою, у проведенні російських читань і популярних лекцій. Провести конкурси з вельми високими преміями для створення російського репертуара п’єс, «интересных ы понятных для малоросса-простолюдина». Видавати особливі грошові винагороди вчителям, які піднімуть російську грамотність своїх учнів вище середнього рівня. Вже за нашого часу викладачі російської мови мали надвишку до зарплати.

Всі ці каральні акції Щеголєв назвав схемою «средств самообороны русской культуры и государственности от язви украинства».

У Києві 1912 року було видано також доповідь А. Стороженка «Проысхожденые и сущность украинофильства». «Український рух — це польська інтрига» — основна ідея цієї праці. Українській літературі присвячено лише один абзац, який дише злобою і ненавистю.

Взагалі ж Київ був одним з центрів войовничого російського шовінізму. Саме Київська рада губернського правління «Союза русского народа» порушила 1914 року питання про заборону діяльності українських і польських просвітницьких наукових товариств, а також про закриття українських і польських газет та журналів.