Розділ «ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ»

С. Соловйов, зокрема, вважав, що «виход казака в степь из государства вовсе не бил шагом вперед в общественном развитии, а скорее шагом назад». Козацьке суспільство, на думку цього вченого, «по основному характеру своему, именно по хищничеству, имело отрицательное значение в истории, приравнивалось к окружавшим его обществам ногаев, калмиков и кримских татар».

«У присуді над запорозькими козаками, — доходить висновку Д. Яворницький, — С. М. Соловйов стояв цілком на тому урядовому або «офіційному» погляді, який висловила 1775році в своєму маніфесті цариця Катерина II з приводу скасування Січі і в якому запорожці змальовані були як зборище злодіїв, п’янюг, харцизів, азіатів і дряпіжників».

Навіть представники російської демократії часто стояли на «офіційнім погляді» щодо України та речників її відродження.

Так Бєлінський, цей «неистовий Виссарион», як його називали сучасники, в листі до П. Анненкова 1847 року писав: «Ви помните, что верующий друг мой (М. Бакунін — Авт.) говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойний и прекрасний. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало бить, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободи. Но здравий смисл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Етот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора — один на государя императора, другой на государиню императрицу (цей «пасквиль» був один — поема «Сон» — Авт.)… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал би не меньше. Я питал личную вражду к такого рода либералам… Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (екая свинская фамилия) в «Звездочке», иначе називаемой… журнале, которий издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Вот что делают ети скоти, безмозглиели-бералишки. Ох, ети мне хохли! Ведь барани — а либеральничают во имя галушек й вареников со свиним салом…»

А в його рецензії на поему Т. Шевченка «Гайдамаки» читаємо: «Опит спиваний Т. Шевченка, привилегированного, кажется, мало-российского поета, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения самих авторов, другой публики у них, кажется, нет. Если же ети господа кобзари думают своими поемами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в етом очень ошибаются: их поеми, несмотря на обилие самих вульгарних и площадных виражений, лишени простоти вимпела и рассказа, наполнени вичурами и замашками, свойственними всем плохим плохим пиитам…»

Імперський погляд на історію України В. Бєлінського засвідчив у рецензії на чотири томи «Истории Малороссии» М. Маркевича, опублікований в «Отечественних записках» 1843 року.

Переконливі свідчення цього — такі сентенції: «Малороссия никогда не била государством, следственно, истории, в строгом значений етого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как епизод из царствования царя Алексия Михайловича…», «История Малороссии, ето — побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссияне всегда били племенем и никогда не били народом, а тем менее — государством… Так називаемая Гетьманщина и Запорожье нисколько не било ни республикою, ни государством, а били какою-то странною общиною на азиатский манер»; «Слившись навеки с единокровною Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке, от которых дотоле неопределимою оградою разлучал ее полудикий бит ее».

Історики російської літератури не поминули «грубо-враждебного отношения» Бєлінського до української літератури. У зв’язку з цим М. Драгоманов зазначав: «За багатьма ознаками можна твердити, що «мужики» в Україні XVII ст. були меншими варварами, ніж в часи Бєлінського, після того, як держава російська відірвала від маси вищі класи і помогла її закріпачити ті маси».

Право і здатність українського народу «говорити своєю мовою про предмети своїх потреб, прагнень і спогадів» відстоював М. Добролюбов у статті «Кобзарь Тараса Шевченка», в якій майже повністю навів лист поета до редакції журналу «Народное чтение», щоб устами його самого нагадати читачам, що він «витерпів… в юних літах і на чому виховувався розум і талант його».

Даючи високу оцінку «напрочуд різноманітній, живій, славетній силі і цілком вірній народному характерові» поемі «Гайдамаки», Добролюбов писав про її автора: «Багато треба поетичної сили, щоб взятися за такі предмети і не зрадити їх ні одним віршем, не внести свого сучасного погляду ні в одному натяку».

Водночас М. Добролюбов не підтримував прагнення України до самостійного національного розвитку, а вину за переслідування українства поклав лише на адміністративну частину російського суспільства, якого нібито «немає розз’єднання з малоруським народом». Високо оцінюючи «Кобзар» Т. Шевченка, критик навмисне уникав спору про можливість «малоросійськоїлітератури», не визнавав за можливе появу наукових і філософських публікацій українською мовою, обмежуючи сферу її вживання «народною поезією», до якої врешті відносив і Шевченка.

В обороні українства активну позицію займав М. Чернишевський. У рецензії на перший номер журналу «Основа» (1861) він чесно визнавав, що великороси не можуть похвалитися справедливим ставленням до малоросів, що російська література іноді дивилася на спроби надати літературного значення малоросійській мові із зневажливою посмішкою, а то й вороже. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, — заявив він, — малоросійська література також не потребує нічиєї ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоросійською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі, навіть багатшій, ніж великоруська».

Вітаючи пробудження «малоруської нації», М. Чернишевський, одначе, заперечуючи самостійне значення національної проблеми й акцентуючи на класовій, розглядав українську культуру як дозволений варіант «єдності і різноманітності» під великодержавною гегемонією.

«Таких рішучих і вільних від усяких «посторонніх міркувань» поглядів на українське питання, які зважився висловити Герцен, українське суспільство не чуло не тільки до нього, а й після нього — принаймні із вуст хоча приблизно таких же авторитетних, як Герцен», — підкреслював М. Грушевський у статті до 100-річчя з дня народження видатного мислителя й тираноборця.

Ось один із цих «поглядів» — на союз України з Росією: «Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва или, лучше, Петербург обманули Украину, и заставили ее ненавидеть москалей… Завоевание — факт, а не право».

Герцен вірив у волелюбність і самосвідомість українського народу, виступав за звільнення його з-під національного гніту:

«В Малороссии живут люди, — люди подавленние рабством, но не настолько сломленние правительством и помещиками, чтоби они потеряли всякое чувство народности; совсем напротив, родовое сознание у них очень развито… Развяжите им руки, развяжите им язик; пусть речь их будет совершенно свободна, и тогда пусть они скажут свое слово, перешагнут через кнут к нам, через папеж — к вам, или, если они умни, протянут нам обоим руки на братский союз и независимость от обоих» (стаття «Росия и Польша»).

Він засвідчив своє захоплення творчими особистостями Марка Вовчка, з якою був знайомий і листувався, і Т. Шевченка, якого вважав не тільки великим народним письменником, а й політичним діячем і борцем за свободу.

Та хоча Герцен в «Колоколе» й писав, що «России скорее надобно распустить части, чем притягивать их к средоточенню; что ми и висказали, говоря об Украине», він пристав до тієї думки, що, коли Росія ввійде в нову фазу життя (звільнить селян з землею), то Україна не захоче відокремлюватися від неї.

М. Лесков, який залишив зворушливий спомин «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко», так відгукнувся на творчість Кобзаря і день прощання з ним: