Розділ «ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ»

Провокаційні виступи рясніли на сторінках газет «Утро России», «Новое время» (в цій останній навіть невинне київське свято «Колос жита» потрактовано «еврейско-мазепинской демонстрацией»).

З-поміж російських учених, які подали дружню руку українству, особливо активно підтримали його на початку XX століття, коли уряд раз у раз звертався до академічної думки, передусім слід назвати академіка Федора Корша (1843–1915). Прихильність до українського народу та його потреб була традиційною у Коршів: Тарас Шевченко згадує батька вченого серед «просвещенных москвичей», у яких він знайшов «самое теплое радушые лычно ко мне и непритворное сочувствие к моей поезии».

Академік Ф. Корш був почесним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, йому належить низка статей, що прислужилися українству: «Украинский народ и украинский язык», «Нечто об украынстве», «Националистическые наукы» (проти шовіністичної брошури професора Сікорського), «Шевченко среды поетов славянства».

Академіки Ф. Корш і О. Шахматов висунули для обрання в ординарні академіки Російської академії наук кандидатуру Івана Франка (консервативна більшість їхніх колег віддала перевагу іншій кандидатурі). Ф. Корш написав українською мовою статтю для ювілейного збірника до 40-річчя творчої діяльності І. Франка.

Фактів приязного ставлення російської інтелігенції до українства можна навести чимало, хоча вони тонули в загальноімперській істерії, підігріваній офіційними чинниками.

Так, ще 1860 року «Товариство сприяння нужденним літераторам та вченим» звернулося до поміщика Фліорковського з листом-проханням звільнити з кріпацтва родичів Т. Шевченка (там, зокрема, стоять підписи І. Тургенева і М. Чернишевського. Та й викуп Т. Шевченка з кріпацької неволі стався завдяки представникам російської інтелігенції.

Яків Полонський у часи свого секретарювання в Комітеті у справах цензури допоміг Олександрові Русову виклопотати дозвіл на ввіз до Росії й України першого тому «Кобзаря», виданого в Празі. Він же опікувався долею засланого на Північ П. Чубинського.

Відомі виступи на захист українства Володимира Короленка. В «Русских записках» (1916, № 10), в замітці «Котляревський і Мазепа» він обурювався з приводу заборони української мови на святі відкриття пам’ятника поетові в Полтаві 1903 року. Грубим і диким назвав він цей епізод, коли мова, на своїй батьківщині, біля своєї колиски, виявилася висланою адміністративним чином в австрійські межі.

Всеросійський з’їзд працівників народної освіти (1913) прийняв резолюцію про відкриття української гімназії в Києві. Тут була жива традиція прихильників до українства видатних педагогів К. Ушинського і М. Весселя. Резолюцію підтримала група московських педагогів, лікарів, літераторів, артистів і учнів.

6 лютого 1905 року делегація діячів культури у складі Олени Пчілки, В. Науменка, М. Дмитрієва та І. Шрага подала записку про скасування обмежень українського слова прем’єр-міністрові

С. Вітте. «Прийняв він нас дуже ласково, попросту і мав з нами досить довгу розмову, — згадував І. Шраг. — Він так себе поводив, що якийсь час нам здавалось, що ми сидимо не в кабінеті президента комітету міністрів, а у доброго знайомого. Вітте обіцяв нам уважно розгледіти доповідну записку, яку ми йому передали і зміст якої коротенько переказали, і обіцяв, що все зробить, щоб задовольнити наші бажання, але додав, що нашвидку цього не може зробити… «Ви долго ждали, господа, — сказав нам на прощання Вітте, — подождите еще месяца три».

Чекати довелося довше — маніфест про даровані свободи було підписано Миколою II 17 жовтня 1905 року. Якраз за кілька годин до підписання цього документу, на аудієнції у С. Вітте побував О. Русов, який на той час очолював правління «Общества издания общеполезных и дешевих книг». У високий кабінет Русова і ще одного українського діяча привело те, що в цензурі застряла книжка М. Левицького. Вислухавши клопотання, С. Вітте, звернувся до них з такими словами: «Да, я, господа, так же хорошо все ето знаю, как и ви, знаю всю ету ненормальность; но одно только могу вам сказать: не один десяток лет ждет украинский народ свободи своего слова; пусть подождет еще немного, может бить несколько дней, и заверяю вас своим словом, что он получит ету свободу».

Це було сказано буквально перед самою поїздкою до царя для остаточного коригування маніфесту, який з’явився друком наступного дня.

В № 5 за 1905 рік «Літературно-наукового вістника» М. Грушевський з вдячністю писав про меморіал Петербурзької Академії наук у справі свободи української мови в Росії, в якому обстоювалося знесення дискимінаційних урядових розпоряджень щодо української мови, бо «малоруська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська».