Розділ «ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ»

За статусом Київського клубу російських націоналістів, прийнятим у грудні 1911 року, російському народові належало державне право щодо інших народів, не допускалося ніяких автономій, «ибо ето был би первый шаг к расчлененыю России на части». Тому, проголошувалося в статусі, «Фынляндыя есть неразрывная часть Российской ымперыы, принадлежащая нам по праву завоевания», а «Юго-Западний край есть исконный и чисто русский край». «Русскый народ существует только одын. Никакого малорусского или «украинско-русского» народа нет, а есть только южнорусская ветвь единого русского народа, — стверджувалося в статусі. — Украинофильское движение представляет собой явление… вредное»…

В одній з доповідей на засіданні клубу було таке: «Следовало би еще подвести вас к зловонному болоту новейшей «украинской» так називаемой изящной словестности, познакомить вас с произведениями разних Франков и Маковеев, Кобринских и Кобилянских, Винниченков и Карманских, Козловских и Кримских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капелъгородских, Онацких й Чернявских; но, к сожалению, время на исходе. Скажу одно: испарения сатаниниской злоби, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому ненужних писаний господ и госпож как би виползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека. Не скриваются ли под некоторими «украинскими» псевдонимами злобние сили Иуди? Нравственная грязь писаний, напр., Винниченко и Кримского также переходит всякие обичние предели»

Прикметно, що серед членів клубу було багато українців — політика, що століттями заохочувала відступництво й перекинчество, дала свої наслідки.

Столипін, приймаючи представників клубу, заявив, що мазепинський рух в Росії підтримується пруськими марками, і звернувся до київських шовіністів з закликом: «Тушите пожар, пока не поздно».

У січні 1913 року відбулося велелюдне зібрання членів клубу, на якому було розглянуто питання «о положений русского дела в подьярменной Зарубежной Руси», тобто в Галичині. Було заслухано повідомлення «Новітні гоніння на російський народ у Галичині і погроза галицьких українців-мазепинців на адресу Росії».

Того ж року на зібранні клубу професор І. Сікорський виголосив доповідь «Росіяни і українці», в якій стверджував, що «каких-либо данних, указивающих на существование в России особой «украинской» раси» не найдено. Він відстоював правочинність одного-єдиного терміну «русский», виключаючи з ужитку «все дроблення» («великоросе», «белоросс», «малоросс», «южноросс»), оскільки вони, на його переконання, «лишена антропологического или етнического основания». Також ратував за єдину російську мову, близьку і нібито зрозумілу всім українцям, а відтак виводив звідси «психологическую ненадобность созидать второй параллельний орган». Тому намагання українців розвинути самостійну науково-літературну мову, що постало з часів Шевченка, «едва ли имеет будущность» (через «слабое участие в етом деле украинского населення» і «в силу близости двух язиков»).

Київські студенти, члени «Союза русского народа», як повідомляв журнал «Украинская жизнь», запровадили новий спосіб боротьби з українством. Це були грубі хуліганські випади проти редакції української газети «Рада», проти «Української книгарні» на Безаківській вулиці та книгарні «Літературно-наукового вісника»: бомбардування вікон пляшечками з чорнилом, розбиття вітрин, шматування українських видань. Ці ж завзяті «союзники» у студентській формі напали на Український клуб, де саме був уряджений вечір пам’яті М. Лисенка, вчинили там ^ешкет, розбивши вікна й закидавши залу тими ж чорнильними «снарядами».

1913 року В. Винниченко зі сторінок газети «День» звернувся з «Откритим письмом к русским писателям», де вказав на крайній їхній консерватизм щодо українців, який «до униния, до стида повторяется и в анекдотах «из хохлацкого бита», називаемих рассказами. Всегда и всюду «хахол» немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен».

Журнал «Украинская жизнь» в № 1 за 1916 рік подав огляд

О. Липовецького «Украинство в призме редакционной мисли». Яких тут тільки не наведено обвинувачень на адресу українофілів! I «приносят русские интереси в жертву интересам инородчини» («Волга»); і «мазепенцами могут називать себя люди, за австрийские серебренники сеющие измену и вражду, чтоби оторвать из-под мощного крила двуглавого орла Малороссию и бросить ее в швабскую неволю» («Земщина»); і «виродки из русской семьи, имя которым мазепенци»; «украинцы — злостние враги Россиы, ы им должна бить объявлена нашим государством беспощадная война» («Киев»); і «малороссиянам навязивают в качестве язика образованного обществом жалкий жаргон из смеси малорусских, польских и даже немецких и латинских слов — жаргон, сфабрикованний при участии специалистов гофратов австрийской служби» («Голос Руси»),

Після арешту М. Грушевського восени 1914 року саратовська газета «Волга» висловлювала сподівання, що вчений «за свою предательскую деятельность получит возмездие полной рукой».

Коли в Астрахані відкрився Український клуб, місцеві чорносотенці звернулися до міністра внутрішніх справ з телеграмою про те, що «враги России задались гнусной целью разъединить русский народ, обособить малороссов и великороссов».

Автор книжки «Русский национализм» В. Строганов (С.-П., 1912) проповідував принцип зоологічного націоналізму: «Россия — для русских». Щодо інородців він пропонував «создать благоприятную обстановку для забвения своей билой независимости — и тонкая обрусительная политика увенчается успехом».

Через два роки там же, в Петербурзі, з’явилася книжка О. Реннікова «Самостийние украинци. Сатирические очерки украинского движения». За формою і змістом це був дешевий, бездоказовий пасквіль.

На сторінках «Украинской жизни» впродовж кількох років публікувалися відповіді на анкету про ставлення прогресивного російського суспільства до українського національного руху. Серед запропонованих запитань були про визнання «отличительних особенностей украинцев», про оцінку насильницької асиміляції, про потребу національної школи, про байдужість російської громадськості до національних змагань українців, про денаціоналізацію українців державними заходами та ін.

«От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самих отрадних результатов, ибо нет никаного сомнения в том, что ето одна из первейших ветвей славянского древа», — заявив А. Луначарський. Як видно з відповідей, він ще гімназистом перечитав усе найкраще з української літератури і вважав, що у справі демократизму вона «лет на пятьдесят обогняла великорусскую».

Серед анкетованих знаходимо ім’я Максима Горького. «Поскольку я знаю психику лучшей части русской интеллигенции, я знаю, что русский народ всех трех племен мислился и чувствовался ею как единое целое», — читаемо в його відповідях, а далі обстоювання цього «целого» розгорнуто в широку метафору, яка віддає явним «собирательством» «русских и неруских племен!»:

«Если говорить о России как целом, не надо забивать, что строили ее все три племени вместе и что они-то и есть живой ее скелет, крепко обросшии мускулами иних племен; надобно неуклонно заботиться, чтоби етот стержень хорошо чувствовал свое химическое единство, чтоби он мог бистро и успешно развивать все свои добриє, здоровие свойства, тогда и мускулатура плотнее срастется с ним».

Активним апологетом великодержавництва виступав П. Струве, який вбачав в українстві загрозу для «великого надбання нашої історії — загально російської культури». Тому він ратував за нівеляцію народів Росії.

Він знаходив широку підтримку у правій пресі. Так J1. Волков («Московские ведомости») у статті «Мазепинство в Москве» закликав закрити всі українські товариства, які ставлять за мету «нарушение государственного единства России», а також друковані органи, які ведуть «пропаганду малорусского сепаратизма».