Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Не дарма, видно, ходили вперті чутки, що він був не тільки “борцом протів царізма”, але до цього ще й «агєнтом царской охранкі».

Ця остання мала, наче, у запеклій боротьбі революціонерів з режимом, — свої власні інтереси; була мало не третьою стороною. Часом свідомо (це важко приховати) дозволяла терористам, час від часу, — ліквідувати й когось із небажаних “царскіх сатрапов”.

У цьому мочили пальці багацько людей. Схоже, що мав певні зв’язки з “охранкой” і сам В.І. Лєнін. На це може вказувати епізод із Туруханським засланням Сталіна, де всі його спроби збігти почали чомусь давати осічку. Воно сталося вже по тому, як він зайняв досить помітне місце серед більшовиків та почав за щось сперечатися з Лєніним. От тут йому вже й не дали жодної можливості втекти, можливо — за наполяганням самого Лєніна. Він зумів тоді повернутись тільки скориставшись амністією Тимчасового Уряду.

Важко сказати, з чого саме та коли починається шлях Сталіна до абсолютної влади.

Він не кваплячись просувається партійними сходами, але — тільки на верхи. В уряді Лєніна він займає посаду “наркома по дєлам національностєй”, — вторинна посада, чи не так? — але це — як подивитись. В основному більшовицькому документі, чи не проґрамі наступних дій «Декларації прав народов Россіі» (2.11.1917) п. 2 передбачалося: “Право народов России на свободное самоопределение, вплоть до отделения и образования самостоятельного государства”. Однак, не менш добре відомо, що всі намагання реалізувати це право, були потоплені Москвою в крові народів уже до 1922. Сталін — рішуче проти права на “вільне самовизначення”, він — за імперію, та всі її ознаки матиме наступний СССР, який тоді створюється. Дещо пізніше він пояснював цю позицію так:

Може видатися дивним, що моя стаття рішуче відкидає вимогу про відділення окраїн від Росії, як контрреволюційну витівку, але по суті в цьому нема нічого дивного… Ми проти відокремлення окраїн від Росії, бо відокремлення в цьому випадку означає імперіалістичну кабалу для окраїн та послаблення революційної потуги Росії.

(Вестник коммунистической академии, кн. 31, Москва, 1929, с. 116).

Порушення звичайної логіки, якою він так любив користуватись проти своїх політичних супротивників, та у дологічно мислячій Росії, звичайно, клав їх цим на лопатки, — важко тут не побачити, але… Даруємо йому це; адже — йдеться про імперію.

Року 1922 він не без зусиль дістається на посаду ґенсека партії. По–перше, не без заперечень з боку Лєніна, по–друге, посаду тоді аж ніяк не першорядну. Зробити її саме такою — його перше завдання, якого він домагається доволі швидко. Він не буде, спочатку, “проізносіть рєчєй”, яких люди вимушені будуть вивчати, це прийде потім, а зараз, — є чого робити; він займається справами. Лєнін керував усім, від Бреста по Владівосток, за допомогою отих уславлених “ходоков”, яким писав «запіскі»; у крайньому випадку “назначал коміссара”, першого–ліпшого, хто був під рукою. Не мав і зеленого поняття про те, як функціонує держава, хоч і знав, що з самого початку треба “занять почту і тєлєграф”. Сталін відкидав усе це, бо добре розумів, що так — нічого не побудувати, можна тільки остаточно розвалити. Та й почав свою нелегку роботу, спочатку, по перетворенню партії зі збіговиська змовників — на сталу орґанізацію. Потім прийнявся, так само, за побудову державного апарату.

Уже на XIV партійному з’їзді у грудні 1925 — він проголошений “лучшім і вєрним учєніком тов. Лєніна”. Це — заслуга делегації Донбасу (“рабочіє Сталінского завода в Донбассе). На цьому ж заводі буде потім цеховим парторґом Л.І. Брєжнєв, що дивно хутко стає 1938, по зловісному 1937, який вартував життя стільком комуністам, — першим секретарем обкому. А, ще згодом, не забудемо й про це, на Пленумі ЦК 1964, — так само, Донецька делеґація допоможе скинути “лібєрала” Н. С. Хрущева на користь сталініста Л.І. Брєжнєва.

Ми пропустимо тут цілий період боротьби за владу над партією з Троцкім, Бухаріним, Зінов’євим тощо, всіма цими «оппозіціямі», як «правимі», так і «лівимі». Вони мають, можливо, обмежений інтерес навіть для спеціаліста. З тієї простої причини, що у російських імперіях ніколи не було політичної боротьби, була гризня за владу, якось–такось прикрита політичною демагоґією. Не було політичних рухів, а значить не було й революцій, — були путчі та «бєспорядкі – смутниє врємєна».

Політика — то апеляція до виборця, до народу, до його розуму. Колись стара більшовичка Є. Драбкіна у своїх спогадах писала, чому саме російський нарід віддав пальму першості “більшовикам”, а не “меншовикам”. Бо, мовляв, розумував так: «большєвікі» — хочуть для народу «большє», а меншовики – «мєньшє». Цілком очевидно, що за таких умов народу, як такого, у загально прийнятому сенсі цього слова, — просто не існує; а значить немає жодного ґрунту й політика, як така.

Історики розмірковують про міцність того чи іншого режиму, спираючись на особисті якості його вождів, або на силу “аппарата подавлєнія”, та не беруть до уваги вихідний та вирішальний чинник. Про нього колись добре пам’ятали правителі, бо нагадаємо той відомий випадок з імператрицею Єкатеріною ІІ, яка з жахом запитала: “Чем же сей край управляется?” На що мудрий граф Н. Панін “нічтожє сумняшєся” відповів: “Как это чем, матушка императрица? — промыслом Божьим да глупостью народной!” Ця остання, ще за царських імперій, всебічно заохочувалася та підтримувалася, а за совєцької розквітла ще ряснішим цвітом, заохочувана не лише пропаґандою, а й літературою, і кіно (“улюблені вітчизняні кінострічки” каналу “1+1”).

“Глупость народная” — то велика річ для будь–якого тоталітаризму, а для совєцького — глупішого з глупих, — просто неоціненна.

Убивство Кірова, це було очевидне ще тоді, орґанізував Сталін, а наступні показові процеси були повною, хоч і не надто досконалою підробкою, фальшивкою.

Достойним уваги в них є лише те, що колишній меншовик Андрій Вишінскій (1883–1954), прокурор СССР (1935–1939), що виконував завдання Сталіна, — єдиним не був по тому зліквідований, як от Н.Єжов та з ним; був потім ще й міністром зовнішніх справ (1949–1953). Отже, логічно думати, що то був пройдисвіт, аж ніяк не менший від самого “отца народов”…

Все це разом призводить до того, що отримавши такий “мандат народа”, Сталін не лише розправляється з усіма політичними супротивниками, але й відбудовує Третю російську імперію — Совєцький Союз: справу свого життя.

Остаточна стабільність — стабільність кладовища, прийде лише 1939, але відносна, перша, наступає вже 1929; вигнаний Л. Троцкій (буде вбитий 1940), “разгромлєни оппозіціонєри” (покищо — “ідєйно”). Вся влада належить не радам, не партії, а йому, ґенсекові І. В. Сталіну; а йому лише 50 років, та почувається він цілком добре. А — хто ж він, власне, є? — “вождь”, злочинець чи божевільний, як Лєнін? Думки поділяються. Проф. В. Бєхтєрєв, що розмовляв із ним, вважає його параноїком, на зразок Лєніна, але… Він лише випадковий гість у кремлівських коридорах влади. Секретар Сталіна (до 1930) Борис Бажанов, що був там як вдома, описує нам опановану людину, яка «не розкидується словами, все пам’ятає, нічого нікому не забуває та не дарує». Зовсім не схоже на божевільного.

Так само вважали божевільним і Гітлера, однак… Це насправді можна було подумати, коли він промовляв на партайтагах, часом ревучи з трибуни як бугай та розмахуючи кулаками, — таке щось важко забути. Але, досить рознестися грому аплодисментів або скандуванню — “Зіг–гайль!” — і… Він стоїть собі, як нічого, та знімає двома пальцями волосинку, що упала на лацкан: неймовірна самовлада! — чи не дивне божевілля?

Сталін і взагалі створив собі репутацію завжди спокійної та витриманої людини — ніколи голосу не підвищив. Сталін, що підвищив голос? — не до віри! Інша справа, — спокійно водить люлькою та роз’яснює упівголоса, — вождь, але й учитель. Так, чи міг він бути параноїком, божевільним? — самі подумайте.