Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

До того часу, поки світове жидівство не покається перед українцями й не приступить до виплати компенсацій за злочини й заподіяну ними шкоду, діяльність жидів в Україні має бути обмежена .

(с. 83)

Отак воно часом і робиться: тяжка історична провина з одних — перекладається на зовсім інших, які тут і ні до чого.

Зауважимо тут, що найменша поступка дологічному мисленню (а поготів — ще й расовим упередженням) - здатна запроторити на довільно велику відстань від будь–якої істини взагалі. Отже, й визначимо усім цим міркуванням — їх справжню ціну.

Перелічимо тут насамперед те, що напрошується відразу.

По–перше, Москва була не столицею якоїсь там нікому не відомої Жидовії, а столицею держави, де офіційною мовою була російська. А як так, то втілювала в собі те, що ми з повним правом можемо назвати “російською державністю”. Кого ж російський нарід обрав на те, аби цю державу вести та підтримувати — то є виключно його справа. Хоч там жидів, а хоч і папуасів — нам українцям це абсолютно байдуже. Принаймні в такий спосіб скинути з себе відповідальність за український геноцид — не вдасться.

По–друге, оскільки держава Ізраїль з’явилася на світ після — то й останньому дурневі має бути ясно, що жодної відповідальності за те, що було перед нею, вона нести не може. В будь–якому разі.

Але, і тут ще й третє, а саме те, що як пише автор, того жидівства в більшовицькій імперії було всього тільки 2%. Отже, накази віддавати вони могли, можливо, — дійсно видавали, але — потрібні були ще мільйони виконавців, а то вже мали бути звичайні руські люди, яких у тому СССР була більшість. Які й робили своє: відбирали в людей їх останній хліб, розкуркулювали, депортували, мордували. Чи може хтось там наважиться заперечувати тому, що переважна кількість таборів ГУЛАГу була саме на теренах Росії?

А, як воно надте добре відомо, то й відповідальність перед законом у них різна: у того, хто убивство замовив і оплатив, і в того, хто його особисто виконав.

Отже, справа є досить очевидною, але ми цим не обмежимося, як звичайно. Адже, йдеться не про щось там, а про широко закроєну спробу вибілити Москву від геноциду.

Бо надто вже все це нагадує іще оту, пореволюційну та передімперську байку про минуле: от царі були такі й сякі гнітили, убивали й нищили; часом і цілі народи. Та все особисто, власноруч, бо їх нарід був такий уже добрий, такий добрий, що й не описати, живим на небо просився. Бо взяв і зробив нарешті революцію, після якої…

Чи могло взагалі йтися про те, що більшовицька імперія відстоювала якісь там жидівські національні інтереси? — в жодному разі, та ми це незаперечно доведемо.

Жидівський націоналізм іде від австрійського жида Теодора Герцля та в Росії мав свого чи не найбільш видатного представника в особі Володимира Жаботинського, сучасника Симона Петлюри. З цієї причини, чи з іншої, але поки ніхто в історії так не опікувався своєю жидівською національною меншиною, як уряд УНР, де було на це навіть спеціальне міністерство. Але, як же з більшовиками?

Вони всі, від самого початку були декласованими імперськими інтернаціоналістами, які — саме з цієї причини — жодних там чиїхось національних інтересів представляти не могли. Бо перше, що робить імперія підкоряючи народи — це нищить їх національні культури, національні мови; поготів — національні ідеї. Автор цитованої брошури (та, не він один) марно посилається на “Тору” й “Талмуд”, які ніби проповідують ворожнечу до християн та “гоєв”. Бо, хто там з отих кагановичів, хатаєвичів або бронштейнів, — мав про них якесь поняття? — дурниці! Та, й взагалі. Пошукувати там бодай щось жидівське (крім — можливо — акценту) було так само марно, як дошукуватись чогось грузинського (крім, знову ж — акценту) - в сталіних, єнукідзе або беріях; або російського в бухаріних чи кірових.

Вони — та всі гуртом, росіяни, жиди та кавказці, так, вхопляться за національну (а власне — російську імперську) ідею, але коли їх справи остаточно дійдуть вузлом до гузна: коли вирішуватиметься питання їх історичного існування.

Але, все так, усе добре, але є ще політика, то як же з нею? — чи ж дійсно була совєцька політика, як не жидівською, то принаймні прожидівською, як нас пнуться переконати? Такого — теж не сказати.

Почнемо з отієї жидівської автономії, якою спромогалися компенсувати царську «Чєрту Осєдлості», — то як там із нею? Її на самому початку планували вчинити в Криму, але — чи щиро? — досвід показав, що ні — в жодному разі. Це робилося аби видурити щедрі мільярдні позики від США з їх чималою та впливовою жидівською громадою, аби повернути їх на розвиток власного ВПК, але… Коли афера з цим зірвалася — справу хутко переграли, відвівши на Єврейський автономний округ (ЄАО) - Біробіджан, найгірше (з усіх точок зору, й не думайте заперечити) задуп’я Далекого Сходу (а можливо — й усього СССР).

Потім, коли 1948 на Близькому Сході з’являється нарешті жидівська держава, — як же до неї ставиться СССР? Можна сказати з чистою совістю — без ентузіазму. А вже через якихось два роки — й відверто ворожо. Аж до солідарності з проповєдниками її знищення — арабами; пам’ятаєте оту їх: «ліквідацію послєдствій ізраільской агрєссіі»? — разом із Ізраїлем, мається на увазі.

Все так, але є й інша зовнішня політика, скажімо, — європейська. Але й тут не викрити аж нічого жидівського, покажемо й це. Бо, десь з 1922 та аж по 1941 — простежується тісне співробітництво в Європі СССР з Німеччиною, де від самої спроби путчу в Мюнхені 1924 — до влади прямував Адольф Гітлер, який своїх расистських та антижидівських переконань і програм — ніяк не приховував.

Та й Німеччина — годі казати, на той час повністю перехопила у Франції з її справою Дрейфуса — естафету найбільш антисемітської країни Європи. Там давно працювали масові організації на зразок “Мітгарт–бунда” або “Сталевого шолома”, видавалися расистські журнали. Це там була видана 1918 книга Артура Дінтера “Гріхи — знову кров”, де обгрунтовувалася необхідність прийняття расових законів.