Розділ «VIII. ТРЕТЯ ЗУПИНКА ІCТОРІЇ»

Розкопувані могили були, як про те свідчили й документи й вигляд трупів, з років 1937 і 1938, а поодинокі гроби були молодші, бо з років 1939 чи навіть 1940.

Система закопування жертв була різна. Часами розкопували могилу і находили в ній кілька трупів. Під ними дальше земля. Коли копали глибше, під тими кількома трупами находили масу трупів. Початково важко було вияснити, чому це так більшовики робили. В ході часу і це вияснилось. НКВД заставляло в’язнів копати глибокі ями, скидати до них постріляних людей і їх закопувати. Коли робота наближалася до кінця, тоді стріляли і тих, що копали ями, скидали в них трупів і їх присипували землею та згладжували сліди своєї роботи. За таким виясненням промовляло те, що трупи в могили клали менше–більше рядами, щоби більше їх в ямі вмістилось, на них скидали їх речі, клунки, одяги, коли трупи були голі, й у всіх руки були пов’язані шнурами взад, а трупи наверху були всі в одягах і з незв’язаними руками.

Але, перед розстрілом людину треба заарештувати, та якийсь час тримати в тюрмі, бо арештовувати, зганяти разом та розстрілювати, — на це й у більшовиків було замало сил. Із матеріалів німецької урядової комісії можна дещо довідатися й про тюремний режим колишнього концтабору народів, — Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік.

У днях 10, 11 і 12 липня 1943 року комісія провела допити таких в’язнів, які сиділи в цих тюрмах за більшовиків. З тих допитів виходив такий образ: за більшовиків усі камери були до тої міри переповнені в’язнями, що не те, що не було де сісти, в них навіть стояти було важко. Комісія допитувала про режим в’язнів різних років за більшовиків і довідалась, що таке переповнення було майже постійне. Харчування в різні часи було різне, але голоду не було. Так видно було, що харчування було більш–менш таке, як і по інших тюрмах у світі.

Але, таке щось, як оте переповнення, можна було списати на «врємєнниє трудності», пов’язані з різким підвищенням кількості “врагов народа”. Однак, були речі й дещо цікавіші, як от наприклад:

Комісія довідалась, що в міській тюрмі було кілька камер з бетоновими ліжками, в які напускали більшовики води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли щось довідатися чи вимусити з них зізнання. Вода була холодна, ліжко під водою, і в’язня залишали жити там тижнями.

В одній з камер не було нічого іншого, тільки бетоновий стовп яких 25 сантиметрів у квадраті. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неі воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді.

Такі камери лежали в партеровій частині тюрми. Їх звали камерами смертників. Навпроти них лежали камери, звідки виводили людей на розстріл.

Від нього ж довідуємося й цікавих відомостей щодо особистого складу НКВД, бо тут, здається — бувало, брехали не тільки більшовики, а часом грішили в цьому й чимало з антибільшовиків; у першу чергу, щодо його національного складу.

З усього, що мені доводилось чути, бачити і читати з актів, виходило, що в обласному НКВД у Вінниці не було на вищих постах українців. Зате їх мало бути багато на найнижчих постах і головне серед усякого роду виконавців енкаведистських діл. Секретарками в НКВД працювали і жидівки, хоч жиди були в меншості.

Установлення істини щодо такого важливого питання — і було метою цієї, створеної у Вінниці німецької урядової комісії, на яку працював і цитований нами автор, українець Михайло Селешко.

Комісія між іншим збирала й дані про особовий склад, вищий і нижчий, цілого НКВД у Вінниці. З того виходило, що між начальниками і комісарами НКВД було менше жидів, як москалів. То не зовсім підходило під смак поліції, бо вона мала інструкції дістати в руки матеріал про працю НКВД і роль жидів у ньому. Так само не до смаку поліції було й те, що між викопаними трупами ідентифіковано посередньо кілька жидів. Ремствував на те і кримінальний радник Клясс, але фактів годі було змінити. Усім членам комісії заборонено було про те говорити, щоб хто–небудь посторонній не довідався про цей факт. Німецька теза була, що цілий більшовизм — це жидівська робота, і ту тезу треба було доказати. А у Вінниці таких доказів було мало.

Тут так і пригадується оте, знаменне, сталінське: “Что ж, єслі факти протів нас — тєм хужє для фактов!”

Але, ми тут наближаємося, нарешті, до понад цікавого питання про тодішні взаємовідносини національно свідомих українців з німцями Третього райху; як їх тоді називали одні й другі від отого колишнього пакту Молотова–Рібентропа (яка ж зворушлива єдність, тільки подумати!): “украінскіє націоналісти” — “украініше націоналістен”. Це варто буде з’ясувати не з огляду на більшовиків, які завжди достеменно знали де брешуть, а радше заради тих недоумків, які їм і досі вірять.

Загалом, справа виглядала так:

За більшовиків було злощасне слово “ворог народу”, а за німців “українский націоналіст”. Більшовики не щадили “ворогів народу”, а німці, може дещо в слабшій мірі, не щадили “українських націоналістів”.

(теж там)

А деякі цікаві подробиці цього відношення, яких автор дізнався, так би мовити, з першоджерела, — були не менш визначальні:

Одного разу я розмовляв з комісаром Реедером про німецькі розстріли українців і про своєрідне протегування комуністів. А було це з приводу відступу німецьких армій на лінію Дніпра. Я його прямо питав, чому німці не використовують для паралізування московського комунізму український національний рух? Реедер мені прямо сказав, що є така інструкція Націонал–Соціалістичної партїї, яка каже, що комунізм — це вже розбита і тому нешкідлива сила, а український націоналізм — це свіжа, нова для місцевого населення ідея. Тому партія доручила винищувати українських націоналістів більш ґрунтовно, як комуністів.

Завдяки таким людям та подібним інструкціям, — і сталося те, що мало статися. Історія німецького Третього райху — є чи не найбільш повчальною у ХХ ст. Ці люди мали все для реваншу — мільйони ретельних та дисциплінованих солдатів; мали розумних та освічених ґенералів; мали чудову зброю, і все пішло на марне. А все для того, що ці люди, як ніхто інший у цілому світі — досконало уміли та любили створювати собі ворогів. Воістину своєрідне психічне відхилення, єдине й неповторне. Нема великого труду й простежити становлення принципу: як це все формувалося. Від загально–звищеної арійської писанини Гвідо фон Ліста на рубежі століть, через імперську маячню Альфреда Розенберга та по бовканину Юппі Гьоббельса, який насмілювався цитувати Лєніна частіше від свого принципала Гітлера.