Розділ «VII. ДРУГІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Так воно й сталося, що вже кілька років по тому (коли було вже пізно) необхідну умову української незалежності коротко (хоч і вичерпно) сформулював комуніст Микола Хвильовий – «Геть від Москви». З тих пір ця проста вимога, яку так часто забували поміж 1654 та 1917, – є та буде, як у них кажуть, «краєугольним камнєм» української незалежності. Та хто про неї не пам’ятає – тому незалежність непотрібна. Не дивно, що поглядами Хвильового негайно зацікавився Дмитро Донцов.

Чи може, чи повинно в цьому щось змінитись? – так, безумовно. Але, лише в одному єдиному випадку, – коли радикально зміниться й старе імперське ставлення до нас. До нашої держави, її народу, мови та культури.

Але, як ми – українці, хоча не так власною волею, як власною недолугістю були «обрєчєни бить вмєстє» всі ці мало не три століття, – подивимося коротко, зберемо докупи всі ті радощі «братского общєнія», яких ми набули з того зловісного часу – «пєтровскіх врємєн».

Зауважимо, що скільки людей лягло під мури Пєтєрбурґа, скільки не повернулося з безглуздого персидського походу Пєтра та з турецьких воєн, скільки вимерло від свідомого занесення до України чуми, – ніхто й ніколи не підраховував. Цього вже не взнати, не визначити. Звернімося до історично засвідчених дарунків «старшєґо брата».

1709 – знищення Батурина та попалення всієї Черкащини. Було вирізано ціле місто (чи ж одне?) з 30 000 мешканців. Перший задокументований, але далеко не останній акт масового терору в Україні.

1720 – заборона друкувати в Україні будь–що не російською мовою.

1753 – заборона викладати українською у Києво–Могилянській академії.

1775 – знищення Великої Січі Запорозької, з депортацією тих, хто полишився. Ще один злочин міжнародних масштабів.

1785 – офіційне заведення російського рабства й торгівлі людьми в Україні. Державний злочин без прецеденту.

1786 – наказ правити службу Божу по церквах тільки російською.

1862 – закриття системи самодіяльних українських шкіл для дорослих.

1863 – обіжник міністра П. Валуєва про заборону української мови «такого язика нєт і бить нє можєт».

1876 – Емські укази імператора Алєксандра II, про заборону української мови в літературі, театрі та співах.

1881 – нова заборона української мови по школах та церквах.

1884 – заборона українських театральних вистав.

1892 – заборона літературних перекладів з російської мови на українську (!).

1895 – заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання.

1908 – сенатським указом заборонялась будь–яка українська культурно–просвітницька діяльність, як така, що загрожує спокоєві та безпеці (!)

1910 – славетний обіжник прем’єра П. А. Столипіна, що прирювнює українців до «інородцєв». На нього слід посилатися, коли вам і сьогодні будут проповідувати, що «ми – одін народ!»

1914 – перший погром українського життя в тимчасово окупованій Галичині. Політичні і етнічні «чісткі», розстріли, депортації.