Розділ «V. ПЕРША ЗУПИНКА ІСТОРІЇ»

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км. кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново–Сербія (1751). Менша східна – то Славяно–Сербія (1753). Отже, разом, – до 10% терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново–Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно–Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал–поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С. — Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львiв, 1990, с. 28)

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Iсторія запорізьких козаків, Львiв, 1990, т. 1, с. 199)

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тодi й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.