Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

(М. Мироненко, Думки про визволення України, Київ, 1994, с. 12)

Отже, не дивно тепер, що обіцянка–цяцянка московського царика – завести аж 60 000 реєстрового війська, перемогла у Переяславі.

Однак, чому ж за тих “реєстрових” (та за українське козацтво взагалі)– відбувалося таке змагання у Польщі? – бо “реєстрові” були потрібні не тільки козакам, вони були потрібні ще й королеві. Справа в тому, що у Польщі, ще перед її входженням до Великої Литви 1389, мало не всім правила шляхта, що заповнювала польський сейм. Який мав навіть повноваження в критичних випадках обирати нового короля. А шляхта була всесильною, бо було так зване “право вето”: досить було комусь вилізти зі своїм “нє позвалям!”, і все; рішення блокувалося. Польські ж королі, зі свого боку, намагалися поширити межi власної влади, та придавити всесильну шляхту; от і шукали собі підпори в українському козацтві, бодай єретичному. А для нього вони й мали оту, єдину свою принаду – “королівський реєстр”.

Чимало зробив для справи зміцнення влади у королівстві, а за нею – держави, – великий Iштван Батор, але його панування не було довгим.

Зауважимо тільки, що коли йдеться про кріпацтво в Україні перед Єкатєріною II, то це було кріпацтво ще польського типу, – без торгівлі людьми. Але його, як бачимо, стало досить, аби заздалегідь перекреслити всі надії на визволення України підчас Козацьких Воєн. В усьому ж iншому важко сформулювати сутність проблеми ліпше, ніж це зробив цитований автор. Тому ж і не піднялася тоді, 1709, Україна…

6. Переяславська унія

Подібно до того, як унія 1386 в Креве наперед визначила розпад Великого князівства Литовського, так Переяславська унія стала початком і символом української руїни, наступного українського рабства.

Московське посольство виїхало до Переяслава у жовтні, в складі боярина Васілія Бутурліна, окольничего Iвана Алфєрова, командира московських стрєльцов Артамона Матвєєва та думного дяка Ларіона Лопухіна: ну, і купи всякої збиранини. У супроводі охорони з 200 стрєльцов. Як пишуть історики, Хмельницький зібрав Козацьку Раду, але вона мала, ніби, лише формальне значення. Бо все було погоджене заздалегідь (ким?). Однак, насправді справи пішли далеко не так хутко, та все затягнулося аж до березня.

Каменем спотикання стало те, що як король польський власною присягою затверджував права та вольності своїх підданих, то московський царик був “єдіний правой вєри Государь” на всій землі, та як такий нікому вже присягати не міг. Як отой китайський імператор. Присягали тільки йому.

Отже й довелося добрим козакам десь кілька місяців потилиці чухати та обмірковувати цей факт; поки врешті не капітулювали.

За Україною (пробачте – Військом Запорізьким) закріплювалося наче все, крім, ясна річ, суверенітету. Хоч не надто, ніби, страждав і він, зберегалося навіть право самостійно вести зовнішню політику, хоч і з обмеженнями: мир із Кримським ханством або Польщею, обом сторонам укладати тільки за взаємним погодженням.

Цю умову першим порушив Iван Виговський, миром із ханом та миром із поляками у Гадячі 1658. Порушить цей пункт і Москва, яка Андрусiвським миром 1667 подарує Польщі Київщину, яка їй завідомо не належить. Такі обопільні порушення автоматично денонсують попередні домовленості, i з 1667 Переяславська унія – вище досягнення Хмельницького – стає повністю нечинною для обох сторін.

Марно буде потім, 1954, посилатися на цього історичного покійника московська “Правда”, – королева брехні.

Марно будуть його видавати за щось і наступні українські історики:

Союз iз Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання “відрізаної вітки до матернього пня”, як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшло також про визволення православної церкви: між українською і московською церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв’язків з Москвою ставилося київське духовенство.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 179)

Все добре, все так, та… шкода, що не знали про все це тодішні люди. Так можна було писати, хіба що після угоди, а не по тому, як її згубні наслідки давали про себе знати наступні три сотні років. “Не йшло”, а бачите – пiшло…

Насправді новий союз відразу потягнув за собою цілу низку бід. Заключаючи абсолютно безкорисний для України союз з Москвою, Хмельницький негайно поставив проти України її південного сусіда – Кримське ханство; зіпсував певною мірою й відносини з Туреччиною. Бо тут навіть cусiд – кримський хан був у стані передбачити наслідки: поглинання України Росією та наступне знищення Криму.

З цього часу та по шведський наїзд не припиняються постійні виснажливі напади поляків і татарів на Поділля та Брацлавщину. За якихось пару років був спустошений весь південь України.

А Хмельницький тим часом відробляв своїх 60 000 паперових реєстрових, – завойовуючи для Московщини, яка негайно оголосила війну Польщі, – Білу Русь та Литву. А потім повертає на Галичину, намагаючись придбати й це для Московщини (на щастя – не вийшло). Для чогось ув’язується Україна й до чистої вже авантюри ердейського бана Дьєрдя Ракоці, який за прикладом Iштвана Батора надумав стати польським королем. Та, попри підтримку Богдана, так і не став; бо не був, насамперед, – Батором. Авантюра з тріском провалюється, а у війську зчиняється цілком виправданий бунт.