Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Київське князівство було лише окраєм вікінгівської ойкумени, а на окраях держави не створюються; воно мало небагато шансів стати врешті політичною державою. З усього вікінгівського світу постало всього три державності (крім Iсландії); та саме й тільки – не на окраях.

Значно більше шансів стати нацією було у Великій Литві, але… якби не ота Кревська унія, що так скоротила вік держави.

А до всього цього додайте ще й оте жорно на шиї, – дике візантійське християнство. Воїстину – фатальна доля… Але, повернемося до справ.

Війна розпочалася з того, що коронний гетьман Микола Потоцький, разом із сином Стефаном, задумав із відновленого Кодаку ударити на Запоріжжя з флангу, та задушити врешті це постійне гніздо бунтівників. Та його випередив гетьман Богдан, погромивши поляків на Жовтих Водах, побіля Кривого Рогу. Стефан Потоцький попав тоді у татарський полон, де незабаром помер від отриманих ран, а реєстрові козаки, як це вже стало в звичаї, – перекинулись від коронного гетьмана на бік запорожців. Успіх був повторений у другій битві, під Корсунем, де потрапила до полону вже вся польська командна верхівка. До того, саме в день цієї битви, 16 травня 1648, – помирає король Польщі, Владислав IV.

Сам Хмельницький не надто цінував мілітарний бік цих перемог, та з ним можна погодитись, для козаків та татар то були радше бойові тренування. Але розголос їх був понад великий, та наслідком були народні повстання, які охопили не лише Поділля, а й Київський палатинат. Підчас них висуваються народні ватажки, як полковник Максим Кривоніс, та виганяються на захід такі опори польської агресії на Україні, як князь Ярема Вишневецький.

Зі своєю переможною армією гетьман вирішує йти далі на захід, назустріч новій польській армії, та знову, обравши типово гунську тактику, – розбиває їх під Пилявцями восени 1648. Армія була не якась там – десь біля 80 000 “посполітеґо рушення”. Дорога на захід стояла відкритою, а повстання спалахує тепер на Волині, Холмщині та Галичині. Але гетьман тримає курс на Варшаву, навіть не заходячи до Львова. Однак, за Замостям на нього очікує нова польська армія, та він нечекано укладає перемир’я з новим королем Польщі, Яном Казимєжем.

Отже, Хмельниччина як така, принаймні на її початку, – стала відродженням стану озброєного народу, що останнього разу мав місце ще за гунських часів. Забезпечував не лише саме існування каганату, а і його політичну домінацію, засновану на військовій перевазі. Перевагу озброєного народу над будь–яким військом з найманців.

Це було те саме, на чому ґрунтувалася й перевага монголів над усіма іншими потугами сучасного їм світу.

Тепер це відродилося й у козацькій Україні. Але, чи було це все спрямоване на самостійність майбутньої незалежної України? Чи все це тільки й крутилося в межах проблеми урівняння в правах польської та новонародженої української козацької шляхти?

Як пише історик (уже після Пилявців):

Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. Хмельницький у своїй політичній далекозорності вказував один шлях – утворення Української держави.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв. 1990, с. 174)

I далі:

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство.

(теж там, с. 175)

Добро би… та на це не вказують конкретні факти. Ні якийсь там новий устрій України. Ні, зокрема, умови миру чи перемир’я з поляками, яких було таки чималенько. Та які ми добре знаємо.

Колись, коли хан Темюджін створив нарешті велику державу монголів, його друг та помічник, учений гун Елю Хуцай – абсольвент університету в Лояні, – мудро зауважив: “Сидячи на коні можна створити державу, але нею не можна правити з коня.” Та й почав її адміністративно упорядковувати. Чи було так і цього разу? – не надто.

Звільнена від поляків Україна була поділена територіально на воєводства (ще з польських часів), а тепер іще на полки та сотні. Щодо стану селянства та міщанства, то тільки того й змінилося, що натомість польської католицької шляхти – прийшли свої, єдиновірні пани; всього й тільки. Тому не дивно, що заангажованість селянства до Козацьких Воєн, – розтає на очах.

До того, важко не помітити, що центральним пунктом військових змагань з Польщею є один, та головний: постійне перетягування каната щодо кількості реєстрових. Тобто, козаків, що можуть розраховувати на королівське жалування. Не дивно, що коли московський цар пообіцяв збільшити реєстр в півтора рази, щодо найбільшого польського, – в Переяславі дружно проголосували за Росію. Психологія найманця, що ви хочете…

Але, повернемося до подій епохи.