Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Навесні 1649 наново зібране польське військо, цього разу на чолі з самим королем Яном Казимєжем, братом Владислава IV, – перекрочує річку Случ; начебто визнаний попередньо кордон України. Одночасно друга армія вирушає з Литви на Київ, яку ціною власного життя на час спиняє український полковник М. Кричевський під Лоєвим.

Гетьман із військами відганяє поляків від Збаража, а потім і до Зборова, де вирішує дати бій. За історичними даними українські та татарські війська діють з великою точністю та погодженістю. Поляки, так виходить по всьому, були не лише розбиті, але й оточені; разом зі своїм королем. Військовий дебют останнього, ніби, цілком провалився. Здавалося би, що потрібно скористатися перемогою до кінця, але… Ян Казимєж пропонує перемир’я, а його звитяжний супротивник не тільки погоджується, але й укладає Зборівський мир (!)

Щоправда, умови цього миру були аж так добрі для переможців, що й дурневі мало бути ясно, що поляки про них забудуть, як тільки їм пощастить унести ноги: не дотримуватимуться й хвилини. Але, що тут поробиш – політиків в українському таборі не було; ні тоді, ні потім.

Бо, козакам повністю відходили три воєводства: київське, брацлавське та чернiгівське, куди тепер не мали права заходити королівські війська, та куди не вільно було потикатись і жидам. Повна амністiя всім за минуле та ще й утримання аж 40 000 реєстрових козаків, – тільки подумати!

З усього цього добре видно, що про жодну там самостійність – ще й думки немає. Бо, з чого б це став утримувати король польський аж 40 000 вояків незалежної, чужої держави? – а з незалежністю цей дурняк сповна б увірвався.

Пишуть, правда, щоб підтримати леґенду про існування якихось державницьких спрямувань, що угоду було підписано під татарським тиском, – хана, який не хотів допустити зростання сил України та ніби “підпирав польські домагання”.

Але ж, вибачайте, як далекоглядний політик він мав би радше домагатися утворення у своєму сусідстві двох окремих держав, ніж збереження могутності одної великодержави, – чи не так? То, до чого ж тут оті “польські домагання”? – ні, щось тут не ліпиться докупи. Або не була ота зборівська перемога такою вже остаточною, або не було прагнення до незалежності. Було прагнення зірвати побільше; хоч би й на папері.

Але, життя йде своїм шляхом, та молдавським походом 1650 Богдан ангажує господаря Васіле Лупула, та не тільки, рідниться з ним, оженюючи сина Тиміша на дочці господаря. Поґотів, починає вести переговори з Туреччиною про щось на зразок того протекторату Порти, яким уже користується християнський Ердей. А султан 1651 видає відповідний фірман, який робить нелігітимною майбутню Переяслiвську угоду.

Але, не дрімають і поляки, які щойно уклали Зборівський мир, – починають готувати нову війну. Вона й спалахнула та під Берестечком сталося прикре – чи не перша поразка від поляків. Поразка, хоч і не вирішальна, та якби не Iван Богун… Все ніби тому, що нечекано пішов з поля бою кримський хан. Та – не тільки, бо якось прихопив із собою й Хмельницького. А тому, українські полки залишились без проводу:

Українські полки, залишені без проводу, впали в паніку. Хоч старшина вживала всіх заходів, щоб утримати порядок, хоч деякі частини виявили незвичайне геройство, – моральна сила армії зломилася. Селянські відділи залишили свої становища та пішли в розтіч. Поляки вперше здобули перемогу

(теж там, с. 178)

До того, польська армія з Литви (ота сама) забирає Київ, а митрополит Сильвестр Косів (1647–1657), наступник Петра Могили, – вітає поляків. Він, голова православного духовенства України – рішуче проти союзу з єдиновірною Москвою.

Щоправда, Хмельницький зупиняє поляків під Білою Церквою та поновлює мир. Цього разу вже – далеко не такий прибутковий: козацькі землі зменшено до одного київського воєводства, а до інших можуть повернутись поляки. А головну козацьку принаду – реєстрівщину, – що за біда! – скорочено рівно удвічі – до 20 000.

Але, тут буде необхідний короткий аналіз ситуації, в дусі все того ж: “лічность і масси”. Бо поразка під Берестечком та її офіційні (за історією) причини, – наводить на певні роздуми. Бо, велич та висота політичного діяча вимірюється не лише тим, як він особисто протиставиться долі, але й тим, як виховує інших, своє безпосереднє оточення. Тому що дійсно великою людиною є не та, разом із якою помирає її справа, а та, яка передає її до рук не менш достойних людей.

З цього боку варто пригадати минуле, бачене очима нашого сучасника, історика ХХ ст.:

Особа Аттіли становила справжній замок для цього зліпку різномовних орд, та з миті несподіваного усунення ціла будова мусила розпастись; що й сталося кілька років потім.

(О. Кравчук, Падіння Риму. Книга воєн, Варшава, 1978, с. 157)

Кілька років потім, зі смертю Аттіли так не сталося, каганат продовжував існувати й далі. Та, взагалі, а чи так стається? – чи так має статись?

Під Берестечком, переконують нас, цього мало не сталося, за відсутністю Хмельницького, бодай – тимчасовою. Що ж, як це було дійсно так та дійсно тому, – це не свідчить на користь Хмельницького, мабуть, він не підготував собі гідних заступників. Або ж свідчить про те, що козаччина, може, воювала не за Україну, а за Хмельницького?

Але, все це було ще не найгірше.