Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

На початку війни у серпні 1658 у Виговського, крім козацьких та найманих військ, був іще загін поляків – сила радше символічна, враховуючи тодішній стан Польщі, та цілком пристойний підсобок татарів. Московський воєвода Шєрємєтьєв, хоч і громить козаків під Києвом, але великих подальших надій на перемогу не має. Тому Виговський іде на Лівобережжя, де стоять війська Ромодановского.

Москва, в обличчі подібної рішучості, та добре знаючи, чого варті її війська, – намагається розпочати чергові переговори та щось там іще виторгувати. Згодна забрати з українських міст московські гарнізони, як то передбачалося Переяславською унією. Погоджується визнати й Гадяцький договір, але… Сама висилає до України армію князя Трубєцкого. Він не розуміється на військових справах, не знає що то є козацька або татарська польова війна, і починає облягати Конотоп; та витрачає на це більше двох місяців, а тим часом підходить зібравши сили Виговський. Запам’ятайте цю дату: 8 липня 1659. Виговський не лише розбив московські сили, але й майже повністю їх винищив. То була чи не нищивніша поразка за всю тодішню історію Московщини. Не випадково про цю дату в історії згадується лише крізь зуби. Бо, резонанс був величезний.

Стався справжній переполох. Цар наказує поспіхом відновляти старі московські укріплення, а заразом складає плани евакуації царського двору з Москви – кудись за Волгу. Одне слово, туди, куди вже збігав одного разу від Тохтамиша 1382 куліковський “переможець” Дмітрій Донской.

Та – далебі, у відкритому та чесному бою московський нарід ніколи й не перемагав. Та зате, – не знав собі рівних у потаємній боротьбі, підступах та зрадах. Проти Виговського виступає якийсь там полковник Iван Безпалий, якого не чути ні ранiше, ні потім, та знову, на московські ж гроші, піднімає “повстання”. Виговський зрікається 1659 гетьманства, i продажна козацька старшина садить на гетьманство 18–річного Юрія Хмельницького, яким вона зможе крутити, як заманеться. Як каже нам попередній автор, – “Це був зручний крок, бо тільки чарівне ім’я Хмельницького могло з’єднати розбите громадянство знову під одним прапором”. А, – під яким же це “прапором”, дозвольте спитати, можна “з’єднати”: патріотів України та московських зрадників? – і, навіщо з’єднувати? Бо зрадників треба нищити, не питаючись: хто вони є? Дуже це все нагадує оту, недобрих дев’яностих наших років “злагоду”. Яскраво показуючи, що деякі проблеми є мало не вічними для України.

Перша проблема, за яку прийнялися сопливий гетьман, разом із його радниками, прилуцьким полковником Петром Дорошенком та сумнівної репутації запорозьким кошовим Iваном Сірком, – стояло патріотичне завдання якнайбільшого значення: якомога швидше загнати Україну до Московської стайні; все це й було зроблено.

Московський командуючий, князь Трубєцкой, що своєчасно збіг з–під Конотопу, стояв із новим військом та жадав нових переговорів у тому ж Переяславі. Та коли Юрій Хмельницький зі своїми радниками поїхав на переговори, він був дорогою викрадений; отже, кримінальна Москва обтяжила себе ще й кримінальним злочином “кіднапінгу”? А за таких обставин – можна було підписати, – що завгодно. Але, одвічно боягузлива Москва ще пам’ятала уроки Конотопу, та не вимагала повного приєднання, тільки дещо поширивши статті унії 1654.

Визнали при цьому, дивно, навіть угоду в Гадячі, хоч обидві ніяк не могли бути сумісні.

Одночасно Москва розпочала вiйну з Польщею, хоч i без великого успiху, бо поляки зустрiвши їх на Волинi, геть розiгнали московське воїнство, а новоявлений гетьман, що був iз ними в союзi, – негайно перекинувся на iнший бiк, та ще й поскуб їх 1661 над Днiпром. Але, Москва пiдбурила Лiвобережжя та почалась громадянська вiйна.

Як бачимо, ще тодi Україна поділилася на схiд та захiд, та як би цьому не заперечували, а подiл з тих пiр залишився.

В обличчі братовбивчої вiйни Юрiй Хмельницький зрозумiв, нарештi, що з нього не вийде не лише гетьмана, а й повноцiнного громадянина, – на початку 1663 зрiкається гетьманства та постригається у монахи. Внаслiдок маємо вiдтодi двi України та два ж гетьманства. На чолi з Павлом Тетерею (1663–1665) на Правому березi, та Iваном Брюховецьким (1663–1668) на Лiвому березi. Обидва були типовими кар’єристами та спритними полiтичними демагогами, обидва були непрямими родичами Хмельницького; тiльки й рiзниці, що один тягнув руку польського короля, а другий – остаточне смiття, – руку московського царя.

Та, й це було ще далеко не все.

Дiяльнiсть гетьмана Iвана Виговського стала свiтлою плямою на понурому тлi української iсторiї, вичерпно показала, що Україна й пiсля капiтуляцiї 1654 могла протистояти Росiї, та – не тiльки. Прояви однодухiсть i єднiсть, могла би за допомогою сусiдiв своєчасно випалити i знищити оту ракову пухлину на тiлi людства, яка виростала навкруги “Трєтьєго Рiма”, розв’язавши тим наперед купу наступних проблем, якi на наш час стали свiтовими. Вiн був полiтиком i стратегом непорiвняно вищого рiвня, нiж Хмельницький iз його абсурдним заповiтом, але… Не мав за собою достатньої кiлькостi нацiонально свiдомих людей.

В цьому аспектi понад цiкавим є ставлення до пам’ятникiв iсторичним особам. У пiдросiйськiй або малоросiйськiй Українi (української ми поки ще не мали задоволення бачити), як же охоче ставили пам’ятники Володимиру (а як же, обдарував нас дрiмучим вiзантiйським православ’ям!), Богдану Хмельницькому (а як же – вiдвоював Україну в Польщi для Росiї!), Михайловi Грушевському (скромна людина – претендував всього на якусь там культурну автономiю!). Але, нема, як не було, пам’ятникiв дiйсно великим: Iвановi Виговському, Пилипу Орлику, Симону Петлюрi, Дмитру Донцову, Степановi Бандерi… От коли такi нарештi з’являться, та будуть не другорядними, а першими щодо отих, наявних, – от тодi й ми скажемо: “Є така держава – Україна!”

7. Епоха Руїни

Козацькі Війни переконливо показали, що сидячи на коні – можна не лише створити державу, але ще й всезагальну руїну; за браком розумної політики (а значить – і політиків). Такої політики бракувало Польщі, а ще більше – Україні. Та й покладалися обидві сторони не на політику, нехтуючи прийнятими зобов’язаннями, а на зброю. А примітивна російська політика – греби під себе все, що десь погано лежить, – працювала безвідмовно: чим більше нищили себе обидві сторони – тим більше могла захапати в перспективі Московщина.

Фактично, період Руїни почався іще в кінці епохи Хмельницького та увінчався його Переяславською дурістю. Але, спрацьовувала якийсь час інерція минулих або біжучих тимчасових здобутків.

Все визначалося наперед відсутністю політиків, з яких на висоті був один Іван Виговський. Бо політиці могла протистояти тільки політика ж. Політика Польщі, загалом, була безглуздо непоступливою, та могла привести тільки до державної руїни, що згодом і сталося. Але, у масштабі вирішення окремих завдань, часто бувала – годі казати, і– на європейському рівні. В Московщині не було політики як такої, бо не було політичної держави у звичайному сенсі, була радше кримінальна банда, але… Досвідчений кримінальник теж може відмінно знати, кого купити, а кого вбити, та скритовбивствами, підкупами i зрадами досягає кінцевої мети: загарбання та поневолення.

На цьому, досить професійному тлі, дивує суто шкурний підхід до справи отiєї уславленої козацької старшини, нового правлячого класу, про вади якого ми вже писали. Тут домінує універсальний підхід; – побільше і зараз: хапнути скільки можна, а там – трава не рости. Чи не оте, бува, один в один, що маємо зараз?

Коли після 40 000 реєстру по Зборові (на папері) його скорочено було потім до 20 000, а Хмельницький підніс їм виторгувані у царя 60 000 (знову, на папері ж), – їм стало цього аж задосить, щоб і не помітити в Переяславській унії тих статей, що були спрямовані на повне пораблення України Москвою.

Отже, з одного боку – нічим не стримана жадність; з другого боку – короткозорість крота. А це ще, до всього, й необхідні передпосилки продажності. Бо гроші – завжди гроші, а що потім? – уяви не вистачає: короткозорість.