Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

Але, потім новим гетьманом обирають Iвана Виговського (1657–1659) та для України просвічує промінь надії. Серед українських гетьманів до Мазепи, – цей був чи не єдиною державницькою людиною; намагався виправити згубні помилки свого попередника. Про його великі заслуги перед Україною переконливо свідчить хоча би те, що російські історики малюють його польським зрадником, а українські (чи може – малоросійські?) посилено шукають, – що би йому ще поставити в провину?

Гетьман Iван Виговський походив із Київщини, зі шляхетського роду, в молоді роки вчився в академії, потім служив у війську, в складі якого воював проти козаків 1648, на Жовтих Водах. Там потрапив був до татарського полону, але Хмельницький викупив його з неволі та зробив гетьманським писарем. Вибір був понад удалий, бо Виговський хутко поставив на сучасний європейський щабель усю канцелярську та дипломатичну службу гетьманату. А тому, слід гадати – на відміну від свого принципала, – був здібним політиком.

Він і був правою рукою гетьмана у зовнішній політиці, та всі попередні її досягнення, схоже, слід приписувати і йому. Що ж до Переяслiвської унії, то тут його повністю реабілітує вся його подальша політика: він із самого початку був проти будь–яких союзів із Москвою. Виговський був переконаним прибічником зрівноваженої політики щодо навколишніх потуг, добре розуміючи, що лише на цьому можна будувати самостійний шлях України.

Це саме Виговський зав’язує дипломатичні відносини зі Швецією, природним союзником України, як проти Польщі, так і проти Росії, іще за часів королеви Христини (1644–1654). Тепер він поширює угоду з Карлом Х Ґуставом (1654–1660), доповнюючи існуючу угоду військовими статтями. Одвічно брехлива російська історія підносить нам Iвана Мазепу як зрадника, що скориставшись шведською присутністю – раптом перекинувся до Карла ХII, – “ізмєнніка Пєтру”. Так от, майте на увазі, що з Петром його не пов’язувало нічого, а от із Швецією – іще угоди з Карлом Х. Виговський же, політик далекоглядний, бо розуміє, що московська агресія має, рано чи пізно, порушити й інтереси Швеції.

Гетьманство Виговського, хоч як коротке, – легким не було. Бо вже наступного року спалахує повстання проти його влади.

В цьому історики теж, звинувачують безпосередньо Виговського. Бо, бачите, Хмельницького й Росія визнає (“прісоєдініл Украіну к Росіі”), а от Виговський – людина недобра: нічого не “прісоєдініл”. Цікаво простежити анатомію того, як це робиться:

Виговський повів внутрішню політику іншим шляхом, як Хмельницький. Старий гетьман дбав за те, щоб утримати соціальну рівновагу: притягав до державної будови народні маси, але не дозволяв їм на анархічні виступи, протягував козацьку старшину, але гальмував її панські стремління. Виговський був того переконання, що “чернь” відіграла вже свою роль, і державну організацію думав оперти на вищі класи – на козацьку старшину та шляхту. Козацька старшина стала вже відмежовуватись від решти козацтва в окремий клас, намагалася скупчити в своїх руках велике землеволодіння та піддати під свою владу селян і дрібних козаків. Виговський не спиняв цього зросту старшини, а намагався скріпити її шляхетськими елементами, що були ще доволі сильні, особливо на західних землях; шляхта разом із заможним козацтвом мала утворити новий клас, на який могла спиратися держава.

Ця політика Виговського привела до вибуху соціальної боротьби. Старшина, не відчуваючи ніякого стриму з боку гетьмана, почала сильніше пригнітати нарід, заводячи давні чинші та данини і притягаючи селян до панщини. Народні маси відповіли на це повстанням.

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 189)

Яка чудова, логічна та послідовна картина, – хіба не так? Але, є й у ній свої, так би мовити, “нєувязочкі”, які при дещо пильнішій увазі обертають цю картину на абсолютну дурницю. Продемонструємо це. Нам невідомо, чи робив Виговський те, що йому тут приписується, але це є ніяк не важливо. Все це могло би звучати переконливо лише в єдиному випадку: якби повстання спалахнуло хоч через кілька років гетьманування Виговського, а воно спалахує, менше ніж через рік. Соціальна система посідає певну інерцію, повстання теж треба підготувати заздалегідь. А як воно було підготоване досить ґрунтовно, то дозволимо собі думати, що почалася ця підготовка негайно по смерті Хмельницького. А це не полишає каменю на камені від отих міркувань щодо політики Виговського. Бо не нею, а політикою самого Хмельницького, єдино, воно могло бути підготоване.

Це – перше зауваження.

Щодо зауваження другого, то не будемо забувати, що з 1654 в Україні вже товчеться купа московських зайд, як офіційних, так і всяких інших; в тому числі – сила шпигунів та агентів, що послідовно роблять свою російську політику, розкладаючи простацьку Україну зсередини. А як повстання починається з Полтави, яка ближче до сфери впливів Росії, ніж Правобережна Україна, то очевидні й організатори. Поґотів, “народне повстання” хутко очолюють полтавський полковник Мартин Пушкар та запорізький кошовий Яків Барабаш. А те, що обидва ще з 1656 вели таємні переговори з Москвою, – засвідчене історією.

До цього додамо, хіба, що повстань на Полтавщині не зареєстровано ні перед тим, ні потім, за оті триста років російської окупації. Навіть коли 1785 всіх простих українців урівняли в правах зі свійською худобою, та почали купувати та продавати, і до цього поставились цілком спокійно. Так, що вже там якісь чинші та данини…

Бунтівники збирають до 40 000 війська, добре озброєного (очевидно – з Московщини) i Виговський вимушений кинути все та йти на Полтаву. Він перемагає, Пушкар убитий, а Барабаша, що потрапив до полону, – негайно страчують. На часі все заспокоюється, але це вартує Україні в 50 000 убитих, з обох сторін, – прямий прибуток для ненажерної Москви: “Москва слєзам нє вєріт, Москва кровушкі жаждєт!”

Саме за Виговського, а не за Хмельницького, поширюється думка, що козацька Україна має стати окремою незалежною державою. Починає засвоюватись вона потроху навіть у придавленій шведським наїздом Польщі. В цих обставинах і було укладено 1658 мир з Польщею у Гадячі. Применшити його актуальність та важливість для обох сторін, неможливо.

Зауважимо, що Гадяцька угода була не до порівняння з Переяславською, давала значно більше самостійності Україні.

Як коротко, то це було певне повернення до минулого, до часів Кревської унії, але на новому історичному етапі: три автономні держави, кожна зі своїм чітко визначеним тереном суверенітету, релігією та управлінням, об’єднані лише під однiєю короною. Важко сказати, що би доброго та вирішального для історії могли би виникнути з цієї ідеї, з’явись вона дещо раніше; але тепер для неї було, здається, запізно. Вона потонула у вирі наступних подій. Бо, Московщина розпочинала війну проти України. З цього приводу гетьман Виговський звернувся до народу з маніфестом. Процитуємо ту частину, яка стосується відносин з Московщиною:

Але цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків, наказав ставити фортецю в Києві, щоб держати нарід у ярмі; царські воєводи відмовляли пошани гетьманові, підтримували бунти, нищили край, фальшиво повідомляли царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви видна у всьому: вона готує нам ярмо, насамперед внутрішньою війною, тобто нашою власною зброєю та без нашої вини. Все те ми виявили задля нашої невинності, а тепер вимушені підняти законну оборону та вдатися до сусідів з проханням по допомогу для своєї свободи. Не в нас лежать причини війни, що розгорілася…

(I. Крип’якевич, Iсторія України, Львiв, 1990, с. 192)

Як бачимо, Виговський, на відміну від сучасного історика, чітко бачить, причини повстання – внутрішньої війни. Він – політик!