Розділ «ІV. КОЗАЦЬКА УКРАЇНА»

А там, нарешті, 1657 помирає й сам Богдан Хмельницький. Покинувши Україну чи не в гіршому стані, ніж прийняв.

На його місце (за бажанням Богдана) пропонують молодого сина Юрія, намагаючись зробити виборну владу гетьманів – династичною. А це, яскравіше ніж будь–що, свідчить про безпринципність козачої верхівки, що ладна з республіки зробити монархію. Так і тхне чимось печерно–російським: “как захотім, так і сдєлаєм”. Втім, історики твердять, що ідею династичної влади відстоював іще Богдан Хмельницький.

Дивними, ні чим не обумовленими, є й будуть для нас оті збори у Переяславі. Мати десь 300 тисяч власного, обученого та випробуваного війська, та… запрошувати до Києва 3 тисячі кацапів? – дурість, найбільша з мислимих.

Він, Богдан Хмельницький, на якого покладають надiї мільйони людей, – призначає наступником свого шмаркатого Юрка! – чи ж він, рідний батько, не знав йому справжньої ціни? Бо ж той, підписавши все, що було потрібно москалям, через місяць сам відмовився від гетьманства.

Як Україна на той час була державою, а так нам твердять мало не всі, послухайте:

Переяславська угода – цей мілітарний союз, що засвідчив перед усім світом незалежність України від Польщі був апогеєм дипломатичного таланту Хмельницького.

(Н. Полонська–Василенко, Iсторія України, Київ, 1995, т. 2. с. 34)

— тоді напрошується запитання, чому:

До Москви посилалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі “продати Україну Польщі”.

(теж там, с. 37)

Зауважимо, що доноси не пишуть стороннім особам, пишуть завжди “начальству”, отже… яка вже там “незалежність”… Може, від Польщі, але ніяк не від Росії.

Непогано презентує себе тут, як бачимо, й Велика Січ Запорізька, в особі її всенародно (!) обраного отамана. За таке щось є підстави його переобрати, але… Схоже, створюється враження, що й ота уславлена Січ, оплот і опора всіх і всяких свобод і вольностей, – теж порядно підгнила…

Але, далі на нас очікує й дещо набагато цікавіше:

В Україні посилювалася боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни – навпаки – були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

(теж там, с. 38)

Цими двома групами справа наче й вичерпується, бо про якісь інші групи, крім оцих двох, – нас не повідомляють. Ми не звинувачуємо цитовану авторку – вона є цілком об’єктивна, бо й інші – шкода – ні про що інше теж не згадують.

От і виникає слушне запитання: а де ж на той час були наші дорогі самостійники? Чи може їх, насправді, взагалі не було? – дуже схоже на те.

Підкреслимо, ми не маємо нічого проти отих “груп населення”, про якi пише нам пані історик, вони обидві сповна отримали своє: старшина – царський абсолютизм, а селяни, замість польської панщини та кріпаччини – повноцінне російське рабство, з торгівлею людьми. Але, хто ж винний в тому, що в їх тупі голови так і не вмістилася думка, що “у своїй хаті – своя правда”?

Та, нарешті, чи варто підносити після цього Козацькі Війни до рангу Визвольних Змагань? – бо, як відомо, Визвольні Змагання переяславськими угодами не покінчуються.

А головне, та від цього нікуди не піти, – все це знову і знову повертає нас до діяльності, де потаємної, а де й відвертої, – православного попівства, вірного союзника Москви.