Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

На той час сталінським райхскомісаром України був Н. С. Хрущов (секретар ЦК КПУ, 1938–1949), виключаючи ті кілька років, коли його тимчасово заміщував Еріх Кох. ім’я цієї людини, “нашєго Нікіти Сєргєєвіча” — навічно стоятиме поруч із іменами таких катів України, як Л. Кагановіч, С. Косіор і П. Постишєв.

Питання, хто саме вирішив провести новий голодомор в Україні 1946–1947, роздратований українським опором Сталін, чи сам Хрущов, кар’єрі якого загрожував затятий опір українського народу, — є чисто академічним, не має жодного значення для історії. Є цікавим тільки для біографів цих двох видатних московських злочинців. Для нас важливе, єдино те, що його розпочали в надії, як не підкорити Україну голодом, то принаймні виморити її, непокірну. Поготів, як щось не так — були напоготові офіційні пояснення – «трудності послєвоєнного врємєні». Тобто, оте їх, московське, мовляв — “война всє спішєт”. Для “старшіго брата” техніка була відпрацьованою, — були розміщені енкаведистські застави на кордоні з Росією, почато «мєропріятіє», але… Не так сталося, як гадалося.

По–перше, стала бунтувати “своя” напівприручена Східна Україна та плани й зірвалися: вдалося виморити всього якийсь мільйон людей. Для апетитів “старшєго брата” та сподівань “нашєго Нікіти Сєргєєвіча”, — сута дрібниця. По–друге, попри всі намагання — не змогли нічого вдіяти на Західній Україні, де тоді поки ще не вдалося створити колгоспну систему. Яка не так забезпечує загальне процвітання, комуністам необхідне лише для себе, як необмежену можливість виморювати голодом будь–яку кількість людей. Втім, цього разу справа дещо зірвалась.

Соціал–шовіністи аж тепер (часом вони бувають на диво дурні, навіть у цьому своєму, особистому — людонищенні) схаменулися, — та тут же “нєт колхозов!”; а у окремого селянина — хліб не відібрати — УПА може трупом покласти: треба колективізувати, за будь–яку ціну. Але народові колективізація ні до чого, та він пручається з усих сил, хоч засоби цієї колективізації є не менш драстичні та насильницькі, ніж тоді, уперше, — 1930 у совєцькій Україні.

На цю, другу половину епохи опору, припадають далекі рейди загонів УПА за кордони України, на терени Польщі, Румунії, Чехословаччини, часом — і Німеччини. Вони переслідують агітаційні цілі та діють потаємно від влади, але… як трапиться нагода — зменшують кількість комуністів і по сусідніх країнах. Ці рейди матимуть неоцінене значення для майбутнього відступу останніх боївок на захід, до двох вільних ще країн Європи, — республіки Швайцарія та князівства Ліхтенштайн; звідки кровожерним совєтам ніколи не видали ні єдиної людини.

Відчувши на власній шкурі військову доблесть УПА, та прочувши про ці рейди, Москва — переможиця самого Третього райху, — лякається настільки, що поспіхом заключає зі своіми сателітами, Польщею та Чехословаччиною — спеціальні угоди щодо спільної боротьби з українською небезпекою.

Історичною жалібною датою всіх українців стало 5 березня 1950, коли в бою біля Львова, в с. Білогорща загинув легендарний генерал Роман Шухевич — “Тарас Чупринка”. Його негайно замінює Василь Коваль, але сили опору за сім років виснажуються, та рештки УПА уходять на захід. Втім, поступово, бо остання потичка з окупантом, смертельним ворогом України, відбувається ще 1958, під Івано–Франківськом.

Три роки потім, того ж 5 березня 1953, віддасть кінці його смертельний ворог, Іосіф Сталін, не без допомоги своїх вірних поплічників та холопів: співпадіння, чи іронія Провидіння? — хто зна?. Для історії мають значення самі факти; набагато рідше набувають значення й співпадіння.

Остання українсько–російська війна, як не була об’явленою, так і не покінчилася миром; як не покінчилася миром війна 1709. Війна триває, опір триває, він має тривати до кінця; аж поки Москва не перестане бути столицею імперії, як би ця імперія не називалася. Поки Росія остаточно не відчепиться від України, хоч зі своїми “боргами”, а хоч і зі своєю “дружбой”.

В офіційній історії антифашистського руху опору — УПА відсутня.

Коротка німецька “Всесвітня історія” (Ляйпціг., 1966) подає кількість антигітлерівських партизан у різних країнах Європи, у таких спосіб:

Партизани діяли планово разом із фронтовими угрупованнями. На вершині боротьби в Совєцькому Союзі оперували більше одного мільйона партизан, у Греціі їх було 70 000 в ЕЛАС, в Югославії 800 000, в Італії 256 000, у Болгарії 120 000, у Бельгії 75 000.

(с. 913)

Ну, і так далі. Кількості уславлених французьких «макі» — не подають зовсім. Одне слово, тут Бібліографічний інститут в Ляйпцігу, що видав цю “Енциклопедію”, — знеславив себе, яскраво продемонструвавши, як на тлі повної безкарності здатна розгулюватися комуністична брехня; бо, навряд чи хоч одна з наведених цифр є вірогідною. Не було в німецькому тилу мільйона совєцьких партизан (де б вони вже були, оті німці?), — хіба вдесятеро менше.

Незрозуміло, й що там поробляла ота армія з 75 000 партизан у маленькій та ще й стовідсотково міській Бельгії; де німці, до того, почували себе як вдома. Відсутні тут і хоч одне слово, як ми вже зауважили, про французький рух опору, який так чудово розрекламував себе по війні.

Втім, про все це ми вже пригадували.

Наприкінці розважимося дещо винахідливістю отого червоного бандитства (ой, чи ж не образяться звичайні, кримінальні бандитиі!), яке особистою хоробрістю, попри незлічену кількість “гєроєв”, — ніколи не відзначалося. Цікаво роздивитись до кінця, на що ж вони робили ставку в боротьбі проти українського народу. Українські вояки з УПА ставили саме на хоробріть і відданість національній ідеї, на знання справи та дисципліну. Не порушили жодної з Женевських конвенцій. А, на що ж покладали надії оті «борци за свєтлоє будущєє», — без честі, розуму та моралі; соціальне шумовіння імператорської Росії?

Основною їх опорою було, крім звичайного для них створення багаторазової чисельної переваги в бою, ясна річ, — численні агенти і провокатори, що вербувалися переважно з отого ж, як у них кажуть, “классово (або — “соціально”) блізкого” шумовіння; втім, і провокаторство не надто допомагало, бо надто своєрідним та однорідним ментально було вояцтво УПА, — ловило найменшу фальш. Тут, аби успішно працювати, — треба було бути видатним провокатором; майстром своєї справи. Бували й такі.

Втім, провокаторами користувалися й німці. А чи було таке щось, притаманне саме нашим “освободітєлям”? — так, було і чимало.

До найбільш аморальних та підступних засобів війни, так вважається, — відноситься бактеріологічна війна, суворо заборонена міжнародним правом. Більшовики ще тоді, після війни, почали звинувачувати в цьому японців, проводили якісь там (абсолютно фіктивні, ясна річ) процеси, але… Переконливих доказів подати так і не змогли. Однак, тут було дослівно як із тим злодієм, що біжить по вулиці та кричить — “дєржі вора!” До речі, зауважимо, що цей образ є притаманний саме російській культурі, та саме з неї став відомий іншим.