Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

З поляками, які з особливою охотою (так кажуть) йшли до німецьких поліційно–каральних частин — прийшлося воювати мало не до самого кінця, аж до “операції Вісла”. Але їм, попри їх садистичну жорстокість, не пощастило чогось досягти, радше навпаки. Їх дії унеможливили перебування в Україні мирного польського населення, та такого за роки війни виселилося до Польщі з однієї Волині до півмільйона. Червоні — оті від С. Ковпака, спробували були вдертися в кількості 3–5 тисяч на Полісся, вершити свої “суд” та “право”, але були відбиті військами УПА з чималими втратами. Німців каральним терором удалося поступово локалізувати в містах та на залізничних станціях, відбивши охоту запускатися до сільських місцевостей. На Поліссі, Волині та Галичині створюються цілі “повстанські республіки”, де діє лише власна адміністрація, де часом ходять навіть власні гроші та власні поштові марки.

Цікавою була подальша доля отого недолугого “народного мстітєля”, амбітного С. Ковпака, що з Волині подався на південь, у Карпати. Це було, з самого початку, чистою авантюрою. Бо, як відомо, з москаля — гораль ніякий; це всі добре знають — з часів “покорєнія Кавказа” та по військові дії російських зайд проти афганських “душманов”. Що ж його туди потягнуло?

Справа в тому, що гори — надійний захист від окупанта, бо саме слово “бескиди” у шведській мові зберігає стару семантику “захисту”. Саме тому у Карпатах довший час працювали табори УПА (здається, принаймні чотири) для військового вишколу. Не дивно, що саме вони могли бути ціллю, як німців, так росіян. Більш–менш очевидно, що метою диверсійних загонів С. Ковпака, — могла бути саме дезорганізація цієї важливої основи діяльності УПА. Це ж було й ціллю німців, хоч від них УПА зуміла відбитись. Але, німці ринули й на Ковпака, завдавши йому тяжких втрат. По цьому війська УПА почали його добивати, погнавши на схід. “Красниє партізани” пробули в Карпатах і не так довго, але так кажуть не полишили по собі добру пам’ять.

На виручку генерал–губернатору Франку та райхскомісару Коху, — райхсфюрер Гіммлер кидає свого приятеля, фахівця з каральних операцій обергруппенфюрера СС (генерал–лейтенанта) фон Еріха дем Баха–Зелевскі з 10 000 відбірних есесманів. Влітку 1943 вони проводять широкомасштабну операцію по замиренню. Полонених — для прикладу іншим, — закатовують; полоненим може бути будь–хто: військовий, селянин, жінка або дитина. Хто під руку потрапить.

УПА з полоненими есесманами — теж не сушить собі голову. Їх вішають на деревах — так дешевше; несвідомо наслідуючи приклад середньовічних чернег.

Акція “замирення” на Волині тривала кілька місяців. Загинули від неї десь 5000 мирних людей, убитих або закатованих есесівцями. Але й половина есесівців, або убиті (десь 3000), або вже ніколи не візьмуть до рук зброї. Обергруппенфюрера СС Е. фон дем Баха відкликають, із порядно зіпсованою репутацією.

Тим часом, прочувши про німецьку каральну операцію, на Волинь наступають совєцькі партизани, — а, чи не можна нанести українцям удар в спину, та врешті — донищити їх? На це мобілізується “отряд Міхайлова” та “отряд Фєдорова”, але — не з більшим успіхом, ніж їі ідейний союзник, обергруппенфюрер СС Е. фон дем Бах; відкочуються, зализуючи рани.

Восени 1943 спостерігається спроба поновити каральні операції проти УПА–Північ, на цей раз — із ужиттям авіації, але — не з більшим успіхом, ніж перед тим. УПА не тільки живе, УПА — наступає. А тим часом надходить рік 1944, німецька справа валиться на очах, від неї починає смердіти трупом, та райх пропонує УПА… співпрацю! — нема потреби казати, що ця сміховинна пропозиція відкидається.

Бо, добрий окупант, то лише мертвий окупант; хто би він там не був…

Але, восени 1943 настає визначна подія, підготована всією попередньою боротьбою українського націоналізму за звільнення нашого народу. Є банальною істиною те, що націоналіст одного народу — завжди порозуміієься з націоналістом іншого. Для прикладу нагадаємо вже відому нам згоду С. Петлюри та В. Жаботинського; є й сила інших. Так само, як ніколи й ні в чому жоден націоналіст не знайде спільної мови з імперським люмпеном. Справа й була в тому, що до лав УПА завітало чимало інших національно–свідомих людей, як із місцевих, так і зі збіглих військово–полонених: азебрайджанці, грузини, вірмени, узбеки; траплялися навіть жидівські лікарі. Всі вони були деталічно повідомлені про мету українського визвольного руху, та цілком її схвалювали, віддаючи за неї власне життя.

З цих людей, коли була на це можливість, утворювали навіть окремі національні частини у складі УПА; бо кожному приємніше воювати серед своїх. В боях із ворогами України, які були — одночасно, й ворогами їх власних народів, — вони презентувалися якнайліпше.

Отже, з цих причин ОУН–УПА й скликає в листопаді 1943 — і Конференцію Поневолених Народів Сходу Європи і Азії. Поневолених — ясна річ, Москвою. Не будемо забувати про умови війни, про перегороженість світу фронтами, про те, що вона й не могла бути, за виключенням України, — представницькою. Але, не лише завдяки фронтам. А й з тієї простої причини, що хто ж з отих народів, крім українського, — мав узагалі політичне представництво, будь-де? Але, в Конференціі участили наступні делегації: азербайджанська, башкирська, білоруська, вірменська, грузинська, кабардинська, казахська, осетинська, татарська, узбецька, черкеська й чувашська.

Конференція стала, що б там не було потім, великим початком звільнення пораблених Москвою народів, хоч Третя імперія розпадеться номінально тільки через майже півстоліття. Наведемо коротке посилання зі звернення, в якому — чи не вперше, дається як же точне наукове визначення отієї їх “Вєлікой Отєчєствєнной”.

Сучасна війна між німецьким націонал–соціалізмом і російським більшовизмом — це типова імперіалістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріальних багатств, за здобуття нових сировинних баз… за поневолення народів.

Як же коротко і точно це сформульовано! — непоганих політиків мала в своєму розпорядженні ОУН–УПА, нічого не сказати. Наступним кроком цього великого початку стане об’єднання сил для звільнення: створення Анти–Більшовицького Блоку Народів (АБН).

Значно пожвавлюється на той час і військова діяльність ОУН–УПА, доходячи на схід Дніпра, а часом — і далі. Ціллю цих, загалом успішних рейдів, є нищення червоних, там, де вони були завелися, та залучення українського населення східних областей до національно–визвольного руху, до боротьби за Україну. А там, звідки вони повиганяли червоних, місцеве населення завжди мало можливість порівняти московських окупантів — із витриманими, ввічливими та дисциплінованими українськими вояками.

Є незаперечні свідоцтва того, що й на сході України працювала на той час сітка підпільних організацій ОУН, яка завдавала чималої шкоди німцям, та перше, про що потурбувалися по війні московські окупанти, — це понищити всяку пам’ять про них. Хоч — і не завжди. Спокусившися історією націоналістичної організації у Краснодоні, на Донеччині, та — вкравши її для себе. Перефарбувати українського карася на москальське порося, — узявся такий собі бездарний комісар від письменництва, алкоголік і донощик 1937, А. Фаддєєв; а якась там іще зграя доброхотів — і собі: відзняли про це патріотичний фільм: брехня знову перемогла правду.

За одвічним московським принципом: греби під себе все українське, що придасться, а все інше — знищуй.

ІІІ Надзвичайний Великий Збір ОУН 21–25.09.1943 є примітним тим, що у ньому беруть участь делегати від центральної та східної частин України. Після цього дещо реконструюється Провід, який складається з десяти людей, яких очолює трійка, Бюро Проводу: Роман Щухевич (голова), Дмитро Маєвський та Ростислав Волошин (заступники). Крім них у складі Проводу працює начальник штабу УПА, Дмитро Грицай, та референти з низки питань: організаційних — Василь Кук, політичних — Яків Бусел, пропагандових — Петро Дужий, головний редактор ідеологічного журналу “Ідея і чин”, безпеки — Микола Арсенич, з особливих доручень — Микола Степаняко. Провідником ОУН на південно–західних українських землях був призначений Роман Кравчук.

Незабаром по цьому створюєєься й УГВР (Українська Головна Визвольна Рада), завданням якої є перейняти від ОУН–УПА не військові, а адміністративні та державницькі функціі.