Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Наближення совєцько–німецького фронту у 1944 — УПА зустріла, так би мовити, в своєму зеніті, добре розвиненою, озброєною та вишколеною народною армією, що контролювала розлеглі терени України, не лише звільнені від окупанта, але часом і такі, де цього окупанта й на вічі не бачили. Контрольована, спираючись на волю та сприяння народу, який твердо вирішив не повертатися більше до російського ярма.

Армія була розгорнута й забезпечена виключно власними силами, це важливо. Бо, ніхто й ніколи, ні з заходу, ні звідкілясь іще, — пальцем не ворухнув аби їй допомогти; а це, з боку тих “антифашистів” Заходу, що так себе повсюдно рекламували, — відверто тхне кримінальним злочином. У колах ОУН, серед її досвідчених політиків, була якась надія, що західні союзники наприкінці війни замиряться з німцями та спільними зусиллями звернуть шию Сталіну та його банді, як цього настійливо вимагали життєві інтереси іх країн, але… Життя хутко розставило все по місцях, показало, що українські націоналісти були надто високої опінії щодо цих одвічних недоумків. Це вичерпно продемонстрував ганебний гендель долями народів у Ялті 4–11.02.1944. Втім, щоби вести війни — мало бовкати язиками, потрібно ще уміти воювати; та — не страхатися цього.

Перші потички з новим ворогом України (однак, чому ж новим? — найстарішим з усіх, історичним) - починаються наприкінці січня 1944. УПА вперше 18.01 відбиває масований наступ совєцьких військ, та відбивається два місяці, спричиняючи агресорові великі втрати. Це — Волинь, північ і схід. На півдні 20.01 відзначився легендарний пострах німців — “генерал Еней”. Він несподіваним нападом наніс великих втрат совєцьким, що перли на захід переслідуючи німців. Саме тоді був убитий бійцями УПА уславлений російський генерал Ватутін. Що він загинув саме у боях з УПА, — совєцька історія мовчить і досі.

З того часу в ОУН–УПА змінюється ворог, але не тільки, разом із ним змінється мало не все, — з німцями їх об’єднувало (крім тоталітаризму), єдино, лише прагнення знищити українців; все ж інше було абсолютно, здебільшу — гірше. Складність військової тактики і стратегії була обмежена можливостями командирів і солдатів, та не була високою. Була переважно лобовою: “взять висотку любой цєной!”. і брали, часом — і “любой цєной”. Виграш на полі бою досягався за рахунок, як власної чисельної переваги, так і за рахунок значно вищих власних же втрат. Старе побажання А. Суворова — “воєвать нє числом, а умєньєм!” — так і полишилося всього тільки побажанням, не більше.

Тому, проти отих 100 000 бійців УПА була створена стала, принаймні, 5–6–кратна перевага чисельності: в Москві здавна і добре знали свої можливості.

Гострою та надійною зброєю, так само давньою та випробуваною, — була підлість у всіх її видах, можливих і неможливих. З їх появою та прибуттям починається широкомасштабне розтління людей, звичайне у них вишукування негідників та зрадників з місцевого населення, навіть формування з них озброєних загонів; так би мовити: “прєвратім войну міжнаціональную — в войну гражданскую!”

Якщо німці, скажімо, громили в каральних операціях українські села у власних одностроях “Ваффен СС”, то енкаведисти для чогось переодягалися в однострої УПА, демонструючи власну безглуздіть, бо добре відомо, що москалеві легше живим потрапити на небо, ніж вивчити хоч кілька українських слів. Чи вони, бува, собі рота зав’язували? Так, що ж це — знову, алогічна поведінка божевільних? — можливо…

Дав тоді про себе знати й ще один характерний бік їх імперської поведінки — постійна турбота про оту свою “інтєрнаціональную дружбу народов”: мало не всі жиди, що працювали на той час у системі НКВД — були переведені до Західної України. Як — пам’ятаєте? — ще у 1937 репресованого українця доручали слідчому жидові або вірменові; ну, і навпаки, ясна річ. Велика то штука — слова. Бо одне — старе, імперське: “раздєляй і властвуй!” А вже зовсім інше — “дружба народов”, — звучить!

Не гребували тоді й провокацією, як звичайно — найбруднішою у світі — совєцькою. Розберемо тут механіку тільки одного, але широко відомого заходу. Через сітку совєцьких шпигунів — місцевістю пускається чутка про те, що — мовляв, такого дня та о такій годині в яру Н. буде проходити запис добровольців до УПА. Та коли в цьому ярові збирається достатня кількість молодих хлопців з навколішних сіл, — енкаведисти оточуюють їх і розстрілюють з автоматів; просто і зручно. і — чим же не благородно?

Більшовицький наступ на Волинь тоді — 1944, не тільки провалився, спричинивши агресору відчутні втрати, але УПА, в свою чергу, організувала на відповідь глибокі рейди своїх частин на Житомирщину, добре давшися взнаки ворогові.

Але, найбільш тяжким випробуванням для національного руху стала зима 1944–1945, коли військові дії переносяться далі, на терени Галичини, проти якої було кинуто більше 200 000 карателів. Вони воюють не проти партизан, яких не в стані знайти, хоч ті й нищать їх несподіваними нападами, — вони воюють із населенням, яке й відповісти не може (який неоцінимий плюс!), але й є основою руху: постачає УПА всім необхідним. Ну, крім зброї, зрозуміло, її тепер постачає совєцька армія.

Тим часом на конференції ОУН в лютому 1945 — її головою обирається звільнений німцями С. Бандера, який проводить необхідну роботу по відновленню національної основи руху. Бо в постановах ІІІ Великого Збору (отого, з участю людей зі сходу) та прийнятих ним документах знайшли місце поступки опортунізму та згнилим “західним демократіям”, які, підкреслимо це ще раз, не надали й на ламаний гріш допомоги українському антигітлерівському рухові. Який і спричинив найбільших клопот німцям. Втім, дещо постачали з повітря польську Армію Крайову, яка відсиджувалася аж до самого Варшавського повстання.

Саме він, С. Бандера, за допомогою — знову ж, Д. Донцова, — піднімає ідейність українського націоналізму до минулого рівня. Аби в ньому й не тхнуло отією “західною демократією”, яка насправді ніколи не була чимось вартим наслідування. Бо була, з самого початку та до кінця, — послідовним сприянням червоному тоталітаризмові; та — рано чи пізно, мала розчинитися в ньому. Та навіть тоді, коли він оголосив їй безкомпромісну тотальну війну, — спромоглася подарувати йому за це цілих 100 млрд. долларів. Бо, саме таку суму склали “долгі СССР” на день його розпаду. Можу їм сповістити, що тільки вони їх бачили; і долара не повернуть.

Спроби зіштовхнути національний рух із його єдиної можливої основи, продовжувалися й далі, продовжуються й тепер. Саме з цього приводу напише вже 1954 Степан Бандера статтю — “Фальшування визвольного руху”, де укаже, що:

Найшкідливішим для революційного руху, який своїми ідеями мобілізує народ до боротьби, є якраз притуплювання, підмінювання його ідей, створення баламутства щодо його ідеологічних, програмових і політичних позицій. Коли це роблять вороги і політичні противники, то їх намагання завжди мають менший вплив. Але значно більше шкоди може постати, якщо таку роботу проводять такі чинники, які зараховуються до складу самого руху та мають будь–яку легімітацію виступати від його імені.

В останньому реченні стверджується конкретна ситуація, без аналізу її виникнення, але ми додамо до цього, що Москва завжди намагалася розкласти національно–визвольні рухи саме зсередини. Що якнайліпше простежується саме підчас Других Визвольних Змагань. Втім, є що пригадати й з Перших, — як блискуче був усунений Іван Виговський? Адже, тоді його — єдину людину, що в стані була відстояти Україну від Московії, — скинули самі недоумкуваті козаки, під’юджені московськими агентами.

З половини 1945 тиск Москви на Західну Україну зростає, війна проти народу стає тотальною, та більшовичня, якій є органічно чужі правила будь–якої моралі, — оголошує тотальний терор. На відповідь посилює оборонні дії УПА, яка від масштабних операцій переходить до миттєвих блискавичних ударів. Посилює одночасно, роз’яснювально–агітаційну роботу, активно протиставиться безоглядній московській брехні. Організує акції масового саботажу.

Посилюється терор індивідуальний, проти адміністративної структури зайд, надісланих з метою “помочь восстановлєнію западной України”, — комуністів, комсомольцєв. Досить було поглянути на тваринний жах, з яким вони, “мобілізованниє партієй і правітєльством”, — відбували на місце свого призначення; для переважної більшості — останнє. Зауважимо, що по рік 1950 їх було понищено, загалом, десь більше 30 000; цифра досить вражаюча. Дані — перевірені, а значить — мінімальні, могло бути й більше.

Наскільки твердим був спротив народу окупантам, показали вибори до “Вєрховного Совєта СССР”, які проходили 10.02.1946, вони були однодухо пробойкотовані всією Західною Україною; що би там не брехали тоді, та що би не брехали після.

Влітку, в червні 1946 відбулася чергова Конференція ОУН, яка проаналізувала міжнародний стан та намітила відповідні зміни у тактиці визвольної боротьби. Бо восени 1946 спостерігаємо хуткий перехід до нової, підпільної тактики. Військові частини УПА зберігаються та продовжують діяти тільки там, куди не дістатися окупантам: на Поліссі та по Карпатах. На всіх інших теренах УПА уходить до підпілля, розділюючись на невеличкі стисло законспіровані боївки.