Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Недарма ж головний обвинувач (!) від СССР, ґенеральний прокурор Р. А. Руденко, знахабнів до того, що:

… указывал, что это первый случай, когда перед судом предстали преступники, завладевшие целым государством и сделавшие самое государство орудием своих чудовищных преступлений.

(А. Полторак, Нюрнбергский эпилог, Москва, 1983, с. 7)

Тобто, зверніть на це особливу увагу, шив Гітлеру та його банді саме те, що він та інші більшовицькі злочинці практикували вже з 1917, за 16 років перед приходом до влади в Німеччині Гітлера, — німецького фюрера, який насмілився порушити більшовицьку монополію на державний злочин. Та практикуватимуть і далеко після розправи з Гітлером.

Іван Багряний, здається — першим, висунув і відстоював і досі живу ідею Нюрнберга ІІ, суду людства над злочинами російського більшовизму. Він вірив до самої смерті, що такий суд відбудеться, та подальше зволікання, нехтування цим є також є постійною зрадою його світлої пам’яті.

Багряного–революціонера, борця за свободу й незалежність України — все життя цікавив феномен Миколи Хвильового, якого він особисто знав на батьківщині. Це було явище переконаного українського комуніста, що зумів під “інтернаціональним” камуфляжем розгледіти імперіалістичну царистську політику більшовицької Москви та відкинути її геть. Бо ще у своїй незавершеній повісті “Вальдшнепи” — зазначив, що ота лєнінська партія “потихеньку та полегоньку перетворилася собі на звичайного “собєратєля зємлі русской”. У нас люблять повторювати, але якось по–російськи бездумно, оте славетне гасло М. Хвильового — “Геть від Москви!”, забуваючи чи то навмисно опускаючи останню, важливішу частину речення — дуже точного гасла: “Геть від Москви — у бік психологічної Європи!” Отже, йшлося очевидно, не про саме політичне відділення від Москви, після визвольних змагань таке щось було би чистим баналом, який би правовірний комуніст цього не прорік. Йшлося про звільнення від кайданів російського мислення та російської культури; про повний вихід українського народу з чужого йому російського культурного ґетт: “у бік психологічної Європи!” — коротше та точніше — не сказати.

Не випадково так зацікавився М. Хвильовим і наш Дмитро Донцов, теж видатний борец проти того, що він теж дотепно охрестив “червоним ісламом”. Він навіть присвятив йому цілу книжку (Д. Донцов, Микола Хвильовий, Львів, 1933). Все це було закономірним, бо проблему не те, що непотрібності, але й небезпечності домінування російської культури для України, — підняв ще раніше сам Д. Донцов у есеї “Московська отрута”, 1927; чого варті там хоча б такі рядки:

Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первеневі, довкола якого кристалізувалася би сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні й залізі тої европейської культури, в якій виказувалася б блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй подобі.

Бачите, як чудово зійшлися тут погляди українського націонал–комуніста М. Хвильового та українського націоналіста Д. Донцова! — але, з ними ж був іще наш вічний революціонер Іван Багряний… А у нас і досі наосліп пошукують — а що ж нас усіх може об’єднати? — українство, українство панове. Книжки читати треба, а там… було би бажання.

До речі, якщо в українських істориків ще можна зустріти певні упередження, нав’язані імперським культурним ґетт, то провідні українські письменники–інтелектуали, від Т. Шевченка та по Л. Українку, — були практично вільні від цього; поготів — уже те пізніше покоління, до якого належали І. Багряний, Д. Гуменна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка та У. Самчук. Отже, з отим “Геть від Москви!” йдеться радше про ширший загал, про інтеліґенцію та нарід. З іншого боку піддався був звабним спокусам упадкового російського модерну В. Винниченко, та мабуть тому був та полишиться в Україні найменш читаним зі своїх сучасників. Про більшість совєцьких письменників періоду після М. Хвильового — годі й казати.

Феномен Багряного не вичерпується письменництвом, він був ще далекоглядним та реалістичним політиком. Розумів історичну неминучість розпаду Третьої російської імперії — СССР, так турботливо врятованої Заходом 1941–1945, та готувався до нього. Став засновником Української Революційно–Демократичноі Партії (УРДП) та українського молодіжного руху на екзилі — Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Про можливість знесення імперії Зла шляхом революції думав ще 1952 — в часи її розквіту “Чи можлива революція в СССР?” Писав про це чимало й пізніше, добре розуміючи, однак, що:

Доля СССР — Росії буде вирішуватися, зрештою — не еміґрантами, а народами всіх підрадянських республік.

А тому й покладав такі надії на національну ідею, в тому числі — на націонал–комунізм.

Такі його передбачення цілком справдилися щодо комуністичної Польщі, де побудовано нормальну економіку, а президент — колишній комуніст, нині соціаліст, прагне увічнити безпеку своєі країни від Четвертої російської імперії в структурах НАТО. Так само сталося в колишній совєцькій Литві, де теж повернулися були до влади комуністи. Але не сталося в Україні, на батьківщині письменника. Бо тут свого часу самі комуністи — у рабському служальстві Москві видушували як могли носіїв національної ідеї. Багато чого їм можна вибачити, але цього — ніколи: гріх смертельний, злочин непростимий. Ще гірше було хіба що в недолугій Білорусі, де сьогодні у вищої посадової особи тільки й і національного, що потворний білоруський акцент бідної та каліченої російської мови; а жодної там держави — нема й взагалі не передбачається. Отже, — скалічені народи; смертельно чи ні? — виявиться свого часу.

Нас теж колись сповістили про те, що “національна ідея — не спрацювала”; слушно, але — де вона могла спрацювати? — ніде було. Поки вищими цінностями полишатимуться совєцькі: кар’єра, влада та особисте збагачення (бо останнім в історії переконаним комуністом був, здається, Н. С. Хрущов) - не може спрацювати жодна ідея. Адже, на це потрібно принаймні ще голову мати. Як вичерпно показали совєцькі часи — не можна побудувати нічого там, де влада дає власність. А саме цей російський принцип — “влада дає власність” — шкода — переможно вкорінився на схід від Перемишлю. На відміну від значно більш конструктивного західного принципу — “власність дає владу”…

А в геть зросійщеній Україні так і не з’явилося жодного націонал–комуніста, ні перед 1991, ні після: комунізм себе остаточно вичерпав. Микола Хвильовий так і полишився єдиним націонал–комуністом в Україні — першим і останнім у лавах ВКП(б).

Саме цього не предбачив Іван Багряний та це стало його чи не єдиною помилкою.

Як і все українське відродження, він вертається до нас черепашою ходою, зусиллями небагатьох людей доброї волі; бо ще надто безкарні та надто могутні у нас приречені історією злочинні проімперські сили. Але поволі щось зрушується. Піонером тут став, здається, наш донецький земляк, київський кінорежисер Ростислав Синько, який 1993 зняв чудовий телесеріал “Сад Гетсиманський”, зумів якось проштовхнути його й на УТ (тоді він демонструвався, як годиться, увечері). Удруге його показали напередодні ювілею письменника, 23–27 вересня 1996, але вдень. Звідси добре видно, до речі, куди рухається з часом на УТ національне відродження.

Потім були видані романи письменника, а з 1996 маємо ще й том публіцистики Івана Багряного: статті, есеї тощо (більше як 850 с.).

Важко думати, що цьому якось сприяли ті недолугі, для кого національна ідея так і не спрацювала, все це є більше заслугою Фундації ім.Івана Багряного та орґанізації ОДУМ у Сполучених Штатах.