Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Іван Багряний народився 2.10.1906 у Грунівському повіті Полтавщини, неподалік Охтирки на Ворсклі. Помер 25.08.1963 в санаторії для сухотних у Шварцвальді (ФРН), а похований на цвинтарі містечка Новий Ульм, навпроти Старого Ульма — на південному березі Дунаю. Після смерті, менше як рік перед тим, українського Данте — поета–вигнанця Тодося Осьмачки, — друга поспіль болісна втрата для нашої культури. Але, в отій «совєтской Україні» про це тоді навіть не знали: обох не любили в Москві, на обох полювали чекісти “із відомства гєнєрала…”

В ці короткі та неповні 57 років життя вмістилося на диво багато, — романи, поезії, драми, журналістика, політика, малюнки, фото та кінострічки. Все, що могла робити — неодмінно робила ця безмежно талановита людина. Вмістилося в ці скупі роки й чимало історії: війна, революція, перші десятиліття совєцькоі влади, початки письменництва в непритульному (особливо — духовно) зросійщеному Харкові, «столиці» залежної УССР. Політичні неприємності розпочинаються незвично рано, після виходу 1929 поеми “Вандея”, де чужа влада безпомилково помітила натяк на Україну (!). Як особливо неприйнятні, ультранаціоналістичні, були виділені два рядки:

Ех, Вандея, Вандея, Вандея ти,

під чужим і гербом і мечем.

Як же то “під чужим”, коли — “ми — одін народ”? — або, як і з цим упіймають за руку, то принаймні – «братья–славянє»…

Перший арешт 1932, потім заслання, табори ҐУЛАҐу, післявоєнні табори для переміщених, так званих «ді–пі» у зруйнованій війною Німеччині, літературні успіхи з мільйонними накладами, хвороби, зради однодумців, полювання чекістів, палка любов близьких і друзів.

Часто буває так, що напрям життя обдарованої Богом людини, а значить чутливої та вразливої, — визначається однією–єдиною подією. Такою стала для Івана Багряного смерть улюбленого дідуся — однорукого каліки Івана, коли він сам був ще хлопчиком. Його вбили на власній пасиці, а хто та як, — варто надати слова самому письменникові:

… прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах, на очах інших онуків під несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолетів і реготались… Кров усе життя стоятиме мені в очах. В ту ніч було вимордовано в селі всіх стареньких господарів і священика…

От таких собі маєте — “братьєв–славян”…

Так уперше, ще малим хлопцем він поглянув у справжнє обличчя Горгони їх лєнінського “свєтлого будущєго”. Цього він не забув ніколи. Все наступне життя — то буде для нього один відчайдушний, часом — самітній, бій з російським більшовизмом. Він вів його всіма засобами, романами “Сад Гетсиманський”, “Огнене коло”, “Тигролови”, книгою “Під знаком Скорпіона” тощо; саме з них, перекладених англійською, німецькою, французькою, — люди на Заході вперше дізналися про імперію ҐУЛАҐу, вміло приховану за залізною куртиною “свєтлого будущєго”. Боровся й публіцистикою, і незмінно — блискуче.

В одному, ролю цієї людини важко переоцінити. По війні Сталін знахабнів остаточно та вимагав у західних альянтів видати йому на розправу всіх збіглих до Європи совєцьких рабів, аж до еміґрантів жовтневої революції включно; офіційно це називалося “репатріація”.

Підкреслимо тут абсолютну неприпустимість чогось подібного — порушення всіх мислимих законів щодо права екзилю, міжнародних та людських, але… На цю нахабну вимогу з холопською готовістю відгукнувся негордий Вінстон Черчіль, доручивши справу своєму молодшому соратникові за партією торі, майбутньому прем’єрові (1957–1963) Гарольду Макміллану, він і несе повну моральну відповідальність за цей злочин, хоч і провадила ці ганебні дії — британська армія. Звитяжна “Битва за Англію” восени 1941 точилася і вирішувалася в повітрі, а на суші ця армія не відзначилася перемогами над німецьким вермахтом, зато набула неоціненого досвіду відступів та евакуацій. Чи не єдина перемога, що їй наважилися приписати — над Роммелем під Ель Аламейном в Африці (червень 1942), — була здобута за міцними спинами поляків екзильної армії ґенерала Владислава Андерса. Отже, залишалися невичерпані сили для безкарного полювання на людей по всій Європі. Чи розуміли ці люди, що виконуючи подібні поліційні функції — вони віддано служать тоталітаризмові, не гірше від отих німецьких СС? — Важко сказати…

Однак, колишніх совєцьких громадян, а часом — тільки підозрюваних, затримували по всій Європі, де були союзні війська та передавали до совєцьких окупаційних зон, а вже звідти вони слідували ешелонами просто до Сибіру. Такий собі совєцький 1937 в умовах Європи, «цивілізованої» та «антифашистської». За подробицями відсилаємо до відповідної книги Ніколая Толстого, онука відомого письменника; там, здається, “ніхто не забутий, ніщо не забуто…”. Єдиними в Європі, хто нікого не видав Сталіну були як завжди — Швайцарія та Ліхтенштайн.

Підкреслимо, що за ці злочини, часом не гірші від гітлерівських — ніхто й ніколи не відповів.

Але, на цю більшовицьку кампанію полювання на людей блискавично відгукнувся збіглий зек ҐУЛАҐу, потенційний репатріант Іван Багряний. Перебуваючи в таборі в Авгобурзі він, кажуть — за одну добу написав брошуру — “Чому я не хочу вертатися до СССР”, де розкрив очі всім на те, чим є насправді головний “борєц протів фашізма”. Брошура була миттєво надрукована людьми доброї волі англійською, французькою, німецькою та італійською, та розповсюджена — справивши належне враження. Скандал набрав сили, дійшло до американського вищого командування та примусову репатріацію людей було припинено.

Стиль цього твору був може й не надто вишуканий, як на Івана Багряного, але — досить виразний. Наведемо для ознайомлення його популярне визначення більшовизму:

Більшовизм — це і насильство над людиною, це і рабський труд, це і сваволя політичноі кліки, це і злидні, це і голод, це і війна.

Наче — все на місці, наче — нічого не забув наш великий письменник. Цей сміливий захід Івана Багряного врятував тоді життя, без перебільшення — багатьом сотням тисяч людей.

Його стиль життя — є гідний уваги сам по собі. Він був стало тяжко хворою людиною: винесені зі совіцьких таборів сухоти, цукровий діабет, серцева недостатність, але — він ніколи не дозволяв собі розслабитися. Будь–який виклик негайно мобілізував усі сили цієї мужньої людини, а вони — здавалося — не мали краю.

Судовий процес над переможеним урядом гітлерівської Німеччини відбувався в партійній столиці наці — Нюрнберзі, з 20.11.1945 по 1.10.1946 (403 засідання), та теж не уникнув уваги цього великого українського письменника, публіциста та політика. То був, без жодного перебільшення, — дивний, химерний процес. На ньому злочини тоталітарного гітлерівського режиму — судили не тільки демократії Заходу, що ніколи собі чогось подібного не дозволяли. Але до суддів проліз і режим набагато злочинніший від гітлерівського. Бо той, крім жидів на яких був остаточно схиблений, — убивав тих, хто проти нього боровся. А совєцький — убивав кого міг, аби за якимось приводом; а часто й без жодного приводу, так — тільки за підозрою. Хіба ж не різниця? А тому не випадково вже на той час сума його безвинних жертов — у кілька разів перевищувала гітлерівський врожай смерті. Поготів, він був і поплічником гітлеризму, що не тільки допоміг йому озброїтись по зуби, але й розв’язати Другу Світову війну. Але, вимовляти на процесі такі скандальні словосполучення, як “Саратовські полігони” або “пакт Молотова–Ріббентропа”, — вважалося чимось вкрай непристойним, неприпустимим.