Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Початок операції “Вісла” був понад драматичним та багатозначним. Наведемо коротку хроніку подій.

Деталічний план депортації доповідається на засіданні Держбезпеки та передається до Політбюро ЦК ПОРП (польська об’єднана робітнича партія, маскуюча назва для сталінських комуністів) - 27.03.1947. На другий день, за не досить з’ясованих обставинах гине на Лемківщині віце–міністр оборони, ґенерал Кароль Свєрчєвський. Всі польські енциклопедії згідно подають: “загинув у бою з бандами УПА”, але… розслідувати та підтвердити таке щось, то справа не однієї доби, але того ж дня, 28.03.1947 розпочинається “Операція Вісла”. Політбюро ЦК ПОРП збирається лише на наступний день, 29.03.1947 та приймає рішення про депортацію, яка вже йде на повний хід.

Це рішення Політбюро – є завідомо злочинне, бо називає депортацію “акція репресійна”, а значить засновується на принципі колективної відповідальності, засудженому міжнародним правом.

Здається, що мало хто з істориків звернув увагу на цей перебіг подій, котрий сам по собі може про багато чого свідчити. Спробуємо тому знову, як ми це робили не одного разу, підібрати розгадку, яка валяється на поверхні.

Військовим міністром Польщі був на той час ґенерал Мїхаль Жимірський (Роля). За ним не було комуністичного минулого, він був фахівцем, професійним військовим, та відзначився свого часу лише опозицією Пілсудському. Його призначення було деякою поступкою польській діаспорі й Лондону, та він мав із часом піти. Його першим заступником був Свєрчєвський, але й він мав свою ваду: був над міру популярний. А в сталінській системі таке щось може дозволити собі лише самий верхній — “пєрвий”. Невдовзі, 1949, Жимерський дійсно піде, але його замінить не поляк. Станеться безпрецедентне: на місце міністра оборони Польщі сяде сталінський попихач, совєцький маршал К. Рокоссовскій. Поспіхом навчений кільком десяткам польських слів (адже, військова мова є стисла та коротка), він пробуде на посаді сталінського наглядача (чи намісника?) Польщі аж до 1956, коли за кордоном сприймуть “разоблачєніє Хрущєва” як годиться, коли польський нарід скине, врешті, злочинне бєрутовське кубло, та замінить їх, хоч і комуністами ж, але… більш прийнятними, людськими, так би мовити.

Отже, хто тоді своєчасно прибрав ґенерала Свєрчєвського, бєрутовська охранка, чи сталінське НКВД, — то є питання суто академічні. Важливо одне, що з цього вийшло аж три вигоди: був розчищений шлях до Польщі російському ґенералові, створений привід для здійснення репресивної акції “Вісла” та набутий ще один пропаґандовий антиукраїнський козир проти УПА.

Старий римський принцип визначення злочинця — “кому це добре?”, не є абсолютний, може й підвести. Але, коли з одного злочину комусь виходять аж три користі, — жодних сумнівів бути не може. Схоже, що це план Сталіна. Він не був ні ґенієм, ні стратеґом, але був ґеніальним та неперевершеним провокатором. Можливо, (поки що) й найбільшим в історії багато- страждального людства. Топорне виконання є так, мабуть, на жаль і для нього, “вождя народов”. Але, що ж тут поробиш… Як вони всі самі були покидьками, то в НКВД працювали вже покидьки з покидьків, а від таких — годі чекати дійсно доброї роботи.

Але, повернемося до “Вісли”. Вражає кількість задіяних до акції людей, — майже дві армійських бригади, дивізія внутрішніх військ, міліція… В середньому, правдоподібно, одна озброєна людина на двох–трьох неозброєних українців. Вони, нема сумніву, стали жертвами своєї власної злочинної пропаґанди, спрямованої проти УПА, — у жаху — великі очі! Тільки він, тваринний страх перед можливою відплатою УПА, — спонукав зігнати стільки виконавців ґеноцидного злочину разом.

Сьогодні Європа поступово долає, ліквідує наслідки імперіалістичної війни між Гітлером та Сталіним. Останнім вибачився перед судетськими німцями за їх депортацію — президент Чехіі Вацлав Ґавел. Їм від цього нічогісінько не прибуло, але — важливий є принцип. Бо, скільки би ми не бачили в ній черговий ґеноцидний задум Сталіна, “Операція Вісла” проводилася польськими руками, від імені польської держави, а це й потребує остаточного визначення щодо неї тепер, коли поруч живуть незалежна Польща та незалежна (будемо сподіватися) Україна. Частково це було зроблено ще 1990, коли Польща та інші окуповані країни Європи почали звільнятися від московського ярма: сенат Польщі засудив “Операцію Вісла”; нещодавно зробив це й сейм. Вирішується питання й з компенсаціію колишнім в’язням концтабору Явожно.

Не слід забувати, що саме історичне примирення відкриває обом державам шлях до співпраці, до таких величних проектів, як “Міжмор’я”. До зближення та дружби вимушує нас, насамперед, — ґеополітика. Бо разом — ми нездоланні; пригадайте змарнований досвід Великої Литви, пригадайте “Диво на Віслі“.

Бо на переломі віків у світі існує одна країна, яка не відмовилася, ні теоретично, ні практично, — від гегемонізму та його зловісної тіні — ґеноциду. Отже, пам’ятайте про імперію! — а про неї нам усім як полякам так українцям, — є, що пригадати.

Доповнення 6. Юрій Липа

Юрій Липа (1900–1944) був лікар за фахом, але як усі обдаровані люди — не задовольнявся цим. Бо був ще письменником і журналістом, а в своїх книгах на історичні теми — проявив себе ще як видатний історик–ґеополітик. Він належав до спадкових українських інтеліґентів, був сином Івана Липи, теж лікаря та видатного громадського діяча, члена уряду УНР.

Вимушений до еміґрації, разом із батьком, Ю. Липа оселюється під Львовом та починає 1922 вивчати медицину в Познаньському університеті, який закінчить 1929. До того він отримує ще диплом військового лікаря, певний, що це придасться йому в наступних визвольних змаганнях. А з цим і оселюється у Варшаві, відкриваючи медичну практику.

Ще по приїзді він об’єднує українських ветеранів Других Визвольних Змагань та українську студентську молодь у так зване “Чорноморське братство”, яке веде й чималу просвітницьку діяльність, видаючи українські книжки. Крім Юрія Липи там працювали Євґен Маланюк, Іван Шовґенів та його дочка Олена (згодом — Теліга).

За цю діяльність йому шле письмову подяку 1942 інший видатний борець за майбутнє України — львівський митрополит Андрій Шептицький, а це було щось.

Юрій Липа полишив нам чимало творчості, як на своє коротке життя. Це вірші, новели, романи. Але, він писав і ґрунтовні історичні дослідження, які завжди будуть прикрасою нашої україніани. В усьому він був людиною позитивною, утверджував вічні цінності людського життя. Сучасним “дослідникам”, що перелопачують приватне життя наших класиків, в надії набути на цьому й собі якісь лаври — бодай геростратівські, можна порадити почитати те, що писав про них Ю. Липа, краще мабуть не написати. Але, найбільше значення, можливо, набувають його історико–соціологічні твори — відоме “Призначення України” (1938) та ще дві книги, дещо менш відомі — “Чорноморська доктрина” (1940) та «Розподіл Росії» (1942).

В них Ю. Липа — чи не першим із українських дослідників нашої історії, практикує наукові методи так званої ґеополітики, відкритої та розробленої перед тим мюнхенським професором Карлом Гаусгоффером (1869–1947), близьким за політичними поглядами до нацизму. Бо, кажуть люди, що це саме він — професор Карл Гаусгоффер — запропонував прийняти символом нацизму стару як сам світ індійську свастику.

Але — подумаємо, чи то така вже велика біда? — Хоч нас і давно вже налякали, що:

Ґеополитика — фашистская лженаучная “теория”, стремящаяся обосновать при помощи ссылки на ґеографические факторы внешнюю политику империалистов.