Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Повторимо ще раз: не німці до німецьких СС не допускалися в жодному вигляді (див. вище). Все це наводить на вельми сумні роздуми. Тут ми зтикаємося з фатальним фактом: видалити з тезаурусу людства якусь, хоч помилку, а хоч і свідому брехню, — практично неможливо.

Політичні шахраї, що домінували у ХХ ст. — цим широко користувалися, а райхсміністр пропаґанди, доктор Й. Гьоббельс, навіть надихав своїх підручних: “Брешіть, брешіть якнайбільше, — щось та полишиться!” Але, передувала в цьому (та — як же далеко!), ясна річ, — Москва.

Військовий шлях дивізії був понад коротким. Вона була сформована за наказом галичанського губернатора Вехтера, та кинута під Броди, проти совєтів, але там потрапила до “котла”. Рештки її були відправлені на переформування, та її подальші сліди губляться у вирі подій кінця війни.

Це не завадило деяким негідникам від московської пропаґанди твердити, ніби негайно після погрому під Бродами 21–22 липня 1944 (де дивізія, однак, порядно поскубла совєцьких) її було відправлено на придушення Польського повстання у Варшаві. Повною брехнею є й ця версія.

Мета її — подальше розпалення ворожнечі поміж українцями та поляками; та не тільки. Бо, є ще й друга: відвернути увагу від свого власного союзницького злочину; нагадаємо й про це.

Повстання проти гітлерівців у Варшаві 1.08.—2.10.1944 — вартувало польському народові десь у 20 тисяч убитих бійців, та ще у десь 150 тисяч вимордованого карателями мирного населення. На другому березі Вісли на той час стояла та відпочивала озброєна по зуби “Красная армія”, яка — заохотивши поляків та навіть пообіцявши допомогу (про все це є документи), — не зробила по німцях за два місяці жодного пострілу. Справа в тому, що повстання підняла патріотична Армія Крайова (АК), а не прокомуністична (а значить — антипатріотична) Армія Людова (АЛ). А тому, всі їх обіцянки були стовідсотковою провокацією. Вони, «красниє», завжди любили звалювати власну брудну роботу на інших. Бо недорізані німцями поляки Варшави — незабаром потрапили до ҐУЛАҐу “визволителів”. Про якусь там звичайну людську “честь” — тут годі казати, це був їх злочин з найвидатніших, щось не ліпше, навіть, від морду польських офіцерів у Катині та Старобєльску (як це і його не приписали ще дивізії СС “Галичина”! — або УПА?).

Все це, однак, учить нас і ще одному, — тій глибокій солідарності цих двох різновидів виродків людства, яка за найтяжчих умов обопільної гризні за владу над світом (хоч і дещо передчасної), — не забували берегти та плекати свої спільні інтереси антилюдської солідарності.

Доповнення 5. “Операція Вісла”

Перемога Сталіна та його союзників у Другій Світовій війні — увічнена в історії як торжество ідей антифашизму та демократії. Але, те, що коїлося перед кінцем війни та після неї, не назвати інакше, як розгулом тоталітаризму, який — цілком можливо, — порівнюється з гітлерівськими злочинами проти людства. Розпочалася справжня епідемія полювання на людей, єдиною провиною яких було те, що вони жили там, де це комусь не подобалось.

Почалося велике полювання британської армії, акція по вилову тих, що посміли збігти від “вєлікого Сталіна”. Ловили та депортували до ҐУЛАҐу народів свіжих втікачів — воєнних років. Але хапали, бувало, й “русскіх казаков” та інших, що збігли незабаром після “Вєлікого Октября”. Чимало з них тоді покінчило самогубством, добре знаючи, що очікує їх «на любімой родінє». Це біснування було припинене, кажуть, тільки за наказом американського командування, якому розкрив очі Іван Багряний, такий саме втікач від Сталіна. Повну відповідальність за цей злочин проти людства несе Гарольд Макміллан, майбутній (1957–1963) прем’єр Великобританії; не комуніст, — консерватор.

Виселяли примусово судетських німців, помщаючись гуртом — на всіх, за колишні провини крикуна Гайнлайна. А союзнички, між іншим — нагадаємо, на словах засуджували принцип колективної відповідальності. А предки цих людей, до речі, жили там, по Судетах, часом і з XIV ст. Наприклад, родовід чи не найбільш відомого з судетських німців засновника ґенетики аббата Грегора Менделя (1822–1884) сягає XVI ст. Виганяли, так само, корінне німецьке населення Західного Шльонску, нових польських “зємь одзисканих”. Вивезли до Німеччини населення Східної Прусії (яке не встигли вибити), яка (Східная Прусія) нечекано, — не повірите, виявилася іще однією “ісконно–русской зємлєй”. Одночасно чистили від небажаних етнічних елементів схід Польщі, Україну, та… Один Бог відає, що там ще. Виселяли мільйони й мільйони людей, цілі народи, чого, як пригадуємо, — не робив і Гітлер.

Підкреслимо тут дві незаперечні обставини, які ставлять переможців і переможених на один правовий та моральний рівень.

По–перше, згідно з міжнародним правом покладеним, хоча би, в основу тієї ж створеної союзниками–переможцями ООН — примусова депортація населення — юридично прирівнюється до ґеноциду. Отже, спалення мільйонів у печах Майданека чи Тремблінки, або виселення мільйонів людей з їх батьківщини, — то однаково, ґеноцид.

По–друге, міжнародне право категорично засуджує, як злочин, — застосування принципу колективної відповідальності. У будь–яких формах чи відмінах. А його, пам’ятаєте, — широко використовували німецькі окупанти. Уб’ють десь німця, а вони за це не вагаючись розстрілюють сотню перших–ліпших із навколишнього населення. Цим широко користувалися “красниє партізани”, полюючи на німців в окупованих країнах. Так населення Білорусі вдалося підкоротити німецькими кулями десь на 1/4. Але, таке щось, це злочин проти сотні людей. Коли виселяють за якесь вигадане «сотруднічєство с нємцамі» цілий нарід (татари Криму, чечени, судетські німці тощо), — це злочин проти мільйонів, проти цілого народу: ґеноцид.

Подібний ґеноцид творився рівно півстоліття тому й на прикордонні Польщі та України, — почалося переселення українських поляків до Польщі, польських українців до України… Угода про “добровільне” (звичайно, у совєцькому сенсі) взаємне переселення, — датується ще 9.09.1944. Якщо з поляками практично не було проблем (як не було, а все одно подалі від Сталіна!), то десь із півмільйона польських українців удалося вигнати з Польщі до України тільки терором. А ще десь чверть мільйона — залишилось у Польщі. Поляки твердять, що це тоді Москва відмовила приймати подальших переселенців. Це виглядає досить правдоподібно. Справа в тому, що Росія ніколи не була військовим гігантом, її частенько били, навіть — набагато слабкіші. Про це писав свого часу ще Сталін, промовчуючи, як били Росію совєцьку. Свої ж набутки вона отримувала переважно чужими руками, сіючи розбрат і ненависть, сварячи та послаблюючи чварами інші народи. Завжди робила свою першу, головну місію — місія розкладу людства. Отже, усе, що наступило потім, — то радше російський вклад у “скарбницю” польсько–українських чвар; хоча, може, й не без сприяння поляків.

Бо саме ними чверть мільйона українців зі сходу були в більшості депортовані на захід, до “повернених польських земель”. Кілька тисяч визнаних небезпечними для нової совєцької Польщі (“націоналісти!”), — осіли у гітлерівському, ще теплому концтаборі Явожно — філії поблизького Освенциму. Для тих, хто цього уникнув, секретна інструкція передбачала: не селити поруч двох українських родин, не перевищувати 10% українців у кожному населеному пункті. Назва цього злочину проти людства, хоч і не так вже великого, на польські масштаби, була придумана віце–міністром оборони, ґенералом Марьяном Спихальським: “Операція Вісла”. Він хотів, мабуть, спаплюжити цим пам’ять про історичну перемогу над більшовиками на Віслі.

Що ж тут іще сказати, чого додати? Схоже, що панове поляки, за своє перебування під Росією, як же добре засвоїли, часом, російські уроки. Бо оте їх «не перевищувати 10 українців у кожному населенному пункті» — так це ж просто з отієї «Русской Правды» дєкабріста П. Пєстєля (ця глибока думка цитувалась в ч.2 на с.87):

…разделить все сии кавказские народы на два разряда мирные и буйные. Первых оставить в их жилищах и дать им российское правление, а вторых силою переселить во внутренность России, раздробив их малыми количествами по всем русским волостям.

Усього й різниці, що лемки то не кавказці, а Польща то не Росія. А взагалі… Як бачимо добрі думки історія не забуває. Не лише на той прислівний “схід від Перемишлю”, а часом і на захід.

Нагадаємо, що московським гауляйтером Польщі був призначений такий собі Болєслав Бєрут, кажуть, колишній “слєдоватєль НКВД по особим дєлам”. Це можна тільки уявляти собі, яким треба було бути останнім покидьком, щоб поляком пережити 1937! Бо, не забудемо, що ворогами “государства рабочіх і крєстьян” були, в тому числі й «бєлополякі»; або — “польскіє пани”.