Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Отже, й ствердимо, що вояки Української Повстанської Армії, які ніколи не переодягалися до чужих одностроїв та не порушували жодних міжнародних конвенцій, — незмінно фігурували у московських брехунів від пропаґанди — як “бандіти–бандєровци”. З другого боку, російські енкаведисти творили всі можливі кримінальні злочини, аж до самих бестіальних, — масово та щоденно. На все це є тисячі свідоцтв та документів, незаперечних, чимало з яких, найбільше вражаючих, було й оприлюднено; ясна річ — у цивілізованій Канаді, не у московській Пустобрехії.

Далі перейдемо до більш свіжих прикладів сталого московського злочинства. Коли совєти наприкінці 1979 вдерлися до незалежного Афганістану, вважаючи його легкою здобиччю для Росії, вони зустріли там, крім фанфар зрадників, — власних холопів, — однодухий опір озброєного народу. Його вони миттєво охрестили «душманамі» (ворог, тюрк.), а значить, уже цією маґічною формулою (не забувайте про первісне дикунське мислення), — поставили себе незмірно вище, бо, що таке — ворогі — “когда враг не сдається, єго унічтожают!”, чи не так? — та й «унічтожілі» таки чимало (1,5 млн. людей).

За десять років вони — у каральних операціях проти мирного населення, бо “душман” був їм не по зубах, — накоїли чимало військових злочинів. Принаймні, у віденського професора Фелікса Єрмакори, котрий очолював тоді комісію ООН по військових злочинах, — накопичилося за десять років не одна сотня томів із незаперечними документальними доказами цих злочинів. В «Афгані» совєтам добре наклали по шиї, та 1989 прийшлося вибиратися, підібравши хвоста. Та забувши, на час, про “славу русского оружія”. Однак, пам’ять у них із часом катастрофічно слабшає, та 1994 хтось там з їхнїх владних недоумків (а інших у них при владі вже не буває), — надумав зайнятися «навєдєнєім констітуціонного порядка в Чєчнє»; і — зайнялися.

В Чечні вони воювали, знову ж, не з озброєним народом, не з армією (хоч це була реґулярна армія, очолювана, навіть, дипломованими офіцерами), ні, це були — бачите, “бандформірованія” (!), звичайні “бандіти”. Але, як це вичерпно виявили два роки війни, єдиними бандитами були саме вони, бо винищили не тільки десятки тисяч мирного чеченського населення, але й десятки тисяч свого російського, так само мирного населення. Державним злочином були оті “Моздокскіє лаґеря”, конкуренти Майданека і Собібора. Отже, знову, вивалялися у військових злочинах нічим ота свиня у грязюці. Адже, не турбуйтеся панове — і тут все задокументовано, все засвідчено.

Але, дуже хутко, набагато хутчіше ніж у «Афгані», знову так отримали по шиї, що вимушені були сісти за один стіл із «бандітамі»; і не соромно вам, “господа защітнікі Родіни”, — домовлятись з «бандітамі»? Чи не могли ви цього передбачити та попритримати свого одвічно брудного язика, честячи добрих людей «бандітамі»? — ні, це виключене. Бо, нагадаємо ту ж європейську приповідку, що: “німець спочатку міркує, потім діє, француз спочатку діє, потім думає; а росіянин не думає взагалі, ні перед, ні після”.

Бо, якби вони хоч іноді думали, то щось би воно, певно, за тисячу років таки зрушилося б.

Отже, щодо морального розподілу сторін у Третіх Визвольних Змаганнях, у національно–визвольній українсько–російській війні 1943–1950, — не може бути жодних сумнівів, бо з другого боку, це була війна, формулюючи питання гранично ясно, — національних героїв із бандитськими покидьками: щодо цього ми згодні на будь–який безпристрасний суд.

А влада в Україні, яка цього й досі не визнала, не бажає цього визнавати – є владою антинародною та антиукраїнською, злочинною. З тієї простої причини, що попускання злочинцям — теж є злочин. Будемо певні, що саме такою вона безперечно й увійде з часом до історії України кінця ХХ ст.

Доповнення 4. Осуди дивізії “Галичина”

Історичні помилки, або, як ідеться про наші часи, то свідома історична брехня, — живучі нічим той осот, найзліший з бур’янів. Їх, ці брехні, часом, — майже неможливо вивести. Тут прийдеться виправити одну з них, яка існує вже чи не півстоліття; йдеться про так звану “дивізію СС Галичина”.

Совєцька пропаґанда, уміло використовуючи невігластво (бо на ньому вона вся побудована та всіляко його сама насаджувала), спекулювала тут всього на двох літерах, відносячи це суто українське формування — дивізію Січових Стрільців “Галичина” — до нацистських “Ваффен СС”. А, вже що то були за дивізіі “Ваффен СС” — доводити не треба, — про це знають і останні невігласи. Отже… тавро поставлене; мети (як звичайно — українофобної) досягнуто. Всі задоволені.

Так, брудна спекуляція (не помилка, ні) всього на двох літерах, а — який же прибуток! Та, не дивуйтеся, бо — скільки ж знову, політичного прибутку вони набули з одного–єдиного краденого слівця — Русь. Хіба забули?

Між тим, аби спростувати цю нісенітницю, не потрібно шперати по архівах чи документах, або виставляти свідків. Поготів, що таких уже небагато й залишилося. Бо, саме так, здається, діяли досі. Але, це було дещо марне, бо незаперечні докази лежать у зовсім іншій площині, та є так само прості, як і незаперечні: неспростовні. Тут істина лежить на поверхні.

Всі знають, як хтось там притаскає до наукового закладу черговий проект, скажімо; вічного двигуна, — ніхто йому не роз’яснюватиме по колесках та важелях, — в чому він є хибний. А просто пошлються на протиріччя зі законом збереження енерґії, і все; ідіть собі геть, добродію! — щось таке є неможливе.

Так, само, однак, було би в принципі неможливе, щоб будь–яка українська дивізія, що складається з українців, — стала би колись, згодом, формуванням німецьких “Ваффен СС”. Для того, щоби це у належний спосіб збагнути, нам прийдеться дещо повернутися в минуле.

Коли порівнюють між собою дві нелюдські тоталітарні системи, цього минулого, — нацистську (яку невірно називають фашистською) та совєцьку, то роблять наголос на їх спільному: на їх антилюдському змісті. Але часто забувають і про одну, але понад істотну різницю; бо ці системи виникли та існували у дещо різний, як не протилежний спосіб; втім, про це ми вже не одного разу почасти писали вище.

Вона, ця істотна різниця, полягала на тому (повторимо ще раз), що у совєцькій тоталітарній державі існували цілком прийнятні та навіть демократичні за формою закони, але — шкода, існували радше на папері. На ділі царювало свавілля правлячої партійної номенклатури, телефонне право тощо. Тоді — чи пам’ятаєте? — Бодай не тяжчим злочином було саме послатися на закони, особливо — на Конституцію: “Ах ти… Я тєбє покажу Констітуцію!” Тому Совєцький Союз не був ніколи правовою державою. Та «нє поступался прінціпамі», бо таких просто не мав. Це ж вичерпно висвітлилося по пакті Молотова–Ріббентропа. Бо, правові держави — то ті, де закони стисло виконуються.

У той же час “Велика Ґерманія” Гітлера, “Третій райх” чи як так ще, — то була, на жаль, мало не правова держава, за всіма сучасними поняттями. Бо там достеменно дотримувалися власних законів, хоч ці закони могли подобатися далеко не всім. Та коли якогось там антифашиста або жида відправляли до ґазової камери, то це не було жодним свавіллям. Просто їх вільне існування протирічило законам країни; не було ними передбачене, так би мовити. Всі чули про антижидівські расові закони, але — чи багато людей знає про те, що був і закон, згідно з яким тих жидів, хто воював у Першій світовій — ніхто й зачепити не міг? — А таких теж було чимало. Бо слід пам’ятати, що й сам Гітлер прийшов до влади не шляхом державного перевороту, як свого часу більшовики, а навпаки — через загальні не фальсифіковані вибори 1932, волею народу. Отже…

Держава була правовою, та тільки от, закони її були не людськими.

Про цей разючий приклад слід добре знати всім, хто сьогодні у нас будує правову державу. Так само, як і про можливість цілком “демократичного” вповзання до нового тоталітаризму. Бодай – аґресивної імперії, до якої нас тягнуть, і ззовні, і зсередини.