Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

(Краткий философский словарь, Москва, 1954, с. 103).

Але, по–перше, ми вже ними так лякані–перелякані, — що давно вже нічого не лякаємося. А, по–друге, що ж — а чому власне й “фашист” не може відкрити чогось там розумного в науці? — звідки це відомо?

Бо, пригадаємо відомий випадок із життєвої практики — прецедент.

Колись, ще перед війною, німецькі наці почали турбуватися про таку собі свою власну — арійську науку. Протиставляючи їй, звичайно, — науку “вироджену” — жидівську. Ну, одне в одне зі своіми червоними спільниками, що по війні почали будувати теж свою особливу, совєцьку науку. От тоді й пішли по Німеччині чутки, що й теорія відносності Айнштайна — теж із вимислів отієї жидівської науки, а тому й має бути забороненою. Для німецьких фізиків, що продовжували займатись справжньою наукою — то була проблема.

Але, вихід із тяжкої ситуації знайшов ще молодий тоді фізик Карл Фрідріх, нащадок баронів фон Вайцзеккер. Син видатного дипломата, він був добре прийнятий на верхівці влади, в нацистських колах. Він же й розладував ситуацію, представивши її так, що теорія відносності є науковою істиною, але випадково (ну, що ви хочете, може ж бути й так!) була відкрита жидом. А тому й ми тут можемо з усією повагою поставитися до ґеополітики Юрія Липи, хоч хай вона й була випадково відкрита нацистом. Бо, знову ж, — жодна ідеологія не дає монополії на наукову істину. А у тих — червоних “антіфашістов” — і поготів: ідеологія є монополією на брехню.

Але, слід гадати, що саме за цю історично–політичну трилогію — Ю. Липа й був заздалегідь засуджений на смерть Москвою, убитий нею при першій–ліпшій нагоді. Тому й не можна дарувати йому перебування в червоній окупації: він мусив знати, що там йому залишатись не можна.

Починався 1943 та війна вдруге докотилася до Варшави, та Ю. Липа з родиною знову перебрався до свого Яворова під Львовом, продовжуючи лікарську працю, яка не приносила йому великого багатства, бо українців він (так кажуть) лікував безкоштовно. З початком нової російської окупації родина переїхала, всього й тільки, до сусіднього села Бунів, але його знайшли й там.

За ним приїхали четверо червоних бандитів: двоє офіцерів і двоє солдатів. Вони чемно запросили його поїхати з ними для надання лікарської допомоги, попросивши взяти з собою й лікарські інструменти. Та увезли геть; більше він не повернувся.

Це було 20.08.1944, а через два дні його тіло — бестіально закатованого на смерть сталінськими бандитами — знайшли далеко за селом у купі сміття. В селі Бунів він і похований.

Його закатували за те, що він був письменником та громадським діячем, а головне за те — що був свідомим українцем.

Оцінювати непересічний літературний доробок доктора Юрія Липи — то є справа українських літературознавців, а його особистий вклад у фітотерапію — є справою фахівців. Для нас тут – є важливий науково–історичний бік його діяльності, — що ж можна певно сказати про нього?

Зазначимо тут принаймні три пункти.

1. На відміну від «класичної» історичної дурні карамзінсько–соловйовського типу, про початок слов’янської державності — Київську Русь, із якої вийшли три відомих усім “братніх” народи (а перед тим Диким Полем самі “плємєна” бігали), яка часом викладається й досі, — Ю. Липа виходив із іншого.

А саме — з намагання простежити історичний процес в Україні в його неперервності, від тих часів, коли про нього відоме бодай щось певне, прив’язавши його до загально–європейського історичного процесу, невід’ємною частиною якого він завжди був.

Якщо він і помилявся десь у чомусь вторинному — його вибачає те, що він був першим.

2. В своїх історичних дослідженнях він користувався сучасними соціологічними та ґеополітичними теоріями, відкриваючи добре їх розуміння. Був істориком сучасного типу.

3. В його часи в Європі утверджувалася расова теорія, бодай і не в тому аспекті, який можна назвати науковим. Після цього сучасність віддає перевагу хованню голови до піску, уникаючи (скажімо — в документах ООН або ЮНЕСКО) самого поняття раси; мовляв, аби не давати приводу до расистських зловживань. Дещо дивне, бо ж усі знають: відрізнити неґа або китайця — здатна й мала дитина.

Але, справа полягає на тому, що як раси та етніки насправді існують, то й виникає природне запитання: а як і чому вони утворилися історично, та в чому саме (в точно науково визначимих критеріях, зрозуміло) полягають порізнення поміж ними? Питання — так, дражливі. А до того людина й не вибирає, в якій расі чи народі їй народитись. Тому трактувати такі питання потрібно коректно та обережно, але уникати їх не можна. Бо ж саме таке уникання та створення наукових білих плям — і дає ґрунт для расистських зловживань.

Юрій Липа в своїх дослідженнях не уникав і расових питань, але — віддамо йому належне — в расизмі йому не дорікнути.

Доповнення 7. Іван Багряний