Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

(О. Баган, Націоналізм і націоналістичний рух, Дрогобич, 1994, с.158)

Це нищення окупаційної адміністрації відлунилося й на сході. Пам’ятаю, з яким тваринним страхом їхали туди комуністи, мобілізовані керувати Західною Україною, та як чимало з них “клалі на стіл партбілєти”, аби тільки не наражати на небезпеку власне життя. Що ж до Карпат, то нагадаємо, що саме у Карпатах були центри підготовки та військові школи УПА. Дірватися саме них, було для Москви життєво важливе. Але, УПА не лише відбивається, але й огризається — наступає. Виправляє рейди на схід: на Житомирщину, на Поділля…

Але, час іде та становище продовжує погіршуватись. У зв’язку з різким звуженням фронту на заході — він уже, мало не цілком, перенесений на терени Німеччини, із заходу можна зняти чимало військ та перекинути їх на Україну. Починається вирішальна зима 1944/1945.

Повстанський рух надвичайно дошкуляв радянській системі. В той час, коли Червона армія переможно йшла по Європі і за нею не залишалося й сліду якогось національного опору “визволених” народів, тут, в Україні, опір народу і невдачі у його повному підкоренні лише зростали. За особистим наказом Сталіна “За всяку ціну зламати повстання на Західній Україні“, Хрущов, як керівник УРСР є військовий командувач, розробив план нової масової акції проти УПА. На цей раз вирішили використати зимовий період, коли дії повстанців і підпілля були значно обмежені. Комуністичний режим кидає величезні сили. Лише в Галичині було задіяно 200 000 військових. Акція проходила від листопада 1944 до квітня 1945р. Завзяті бої велися по всій зоні радянської окупації.

(теж там, с. 158–159)

Однак, УПА пережила перший наступ, та не тільки. Як знову пише з цього приводу історик:

Проте, не зважаючи на зусилля московського режиму, внаслідок цієї наймасовішої акції УПА не була ліквідована. Хоч втрати й були значними, повстанська армія зберегла основні сили, тактичні позиції і головне, дух непоступливості і боротьби. Зима 1944–1945 рр. стала найсерйознішим випробуванням руху.

УПА не тільки витримала, але й знову взялася за розширення своїх рейдів: на Закарпаття, в Кам’янець–Подільську область, на Буковину. Москва вела цю війну не стільки військовою хитрістю та стратегією, скільки кількісною перевагою, не цінуючи життя своїх людей (що до речі, традиційно для верхівки Росії в усіх війнах) і кидаючи їх, часом без всякого тактичного плану, під кулі добре замаскованих в лісах повстанців. Тому за співвідношенням убитих майже в кожному бою з УПА втрати російських військ були більшими вдвоє, а то й втроє.

(теж там, с. 159)

Так, втрати були як не втричі то вдвічі більшими, але коли в Галичину нагнали до півмільйона москалів, із закінченням війни, — прийшлося змінювати стратегію і тактику боротьби. Генерал Шухевич слушно вирішує, що в подібних умовах п’ятикратного перевищення ворожих сил, — найбільш ефективною буде підпільна партизанка. На початку липня 1946 в підрозділах УПА розповсюджується відозва командуючого; її варто навести:

Я певний, що Ви, незламні борці–герої вміло засвоїте собі ті нові зразки бою з ворогом, так, як скоро і вміло опанували мистецтво партизанки. Скриті, невловимі. Ви, негайними, блискавичними ударами будете вдаряти ворога там, де він того не сподівається. З питомою Вам одчайдушністю і витривалістю, про яку ходять легенди по цілому світі, продовжувати будете й далі славні традиції УПА, будете виховувати своїми геройськими чинами нове, наростаюче покоління, щоб і його включити в революційну боротьбу. Ви докажіть ворогові, ще раз і ще раз, що Української Революції подавити не можна, що форми боротьби, які Ви сьогодні приймаєте, це хвилеві форми, що незабаром прийде час чергового переходу до широких повстанчих дій, які завершаться вже повною побєдою — створенням Української Самостійної Соборної Держави.

З цим переходом, можливо, пов’язан подібний же перехід до нової тактики ворога. З чекістів, які володіють українською мовою, уформовують невеличкі боївки, переодягнені до одностроїв УПА. Їх завданням було всіляко, від імені УПА, — тероризувати населення сел, щоб відворотити його від допомоги українським партизанам.

Згідно існуючого міжнародного права, поява на театрі військових дій у чужому однострої, — карається розстрілом на місці. Але вони, ви ж знаєте, ніколи не визнавали ні людських, ні Божих законів, поготів – міжнародних (Женевську Конвенцію, діючию підчас воєн ніколи не підписували). Втім, навряд чи українські селяни могли тут заплутатися, — надто добре знали вони бездоганно інтелігентну поведінку справжньої УПА, аби повірити зайдам, що вони й є бійці УПА.

Рік 1947 знаменний, принаймні, трьома подіями. Першою став новий більшовицький голодомор, організований Хрущовим за наказом Сталіна, та який, хоч і уніс півтора мільйони жертов, але був — значною мірою, зірваний. Завдяки, як попередній діяльності ОУН на теренах України підчас німецької окупації, так і завдяки допомозі продовольством із Західної України. Тому Москві й удалося убити “всього” півтора мільйона українців. А розраховувала вона, можливо, — на десятки мільйонів: “война — всє спішєт!” Другою знаменною подією став початок колективізації в Західній Україні, якій нарід противився, як міг. Третьою стали так звані “рейди УПА” на захід.

Так, німецька газета “Мюнхенер Меркур” від 12.09.1947 надрукувала статтю “Біля Пассау затримано українців, де подала відомості про чоту сотника УПА Михайла Дуди, яка пройшовши 1500 км теренами Польщі, Словаччини, Чехії та Австрії, — за 4 місяці бойового маршу дісталася американської зони окупації, як і планувалося. Від сотні полишилось тільки 36 бійців. Їх шлях не був засланий килимами, вони змушені були розділюватися на дрібні групки, обминати пости, потім з’єднуватися знову; часом — відстрілюватися. Найбільше втрат вони зазнали під Пільзеном у Чехії, де 20 убито, а 31 поранено. Протягом 1947–1948 так прибуло до Німеччини ще чотири сотні бійців УПА.

Ці безприкладні рейди, що викликали загальне захоплення майстерністю та вишколом українських солдатів, — досягли першої цілі, яку ставив перед собою генерал–хорунжий, висилаючи свої сотні на Захід — розголосу у світі. Про українську справу та українську боротьбу узнали від делегованих — через журналістів — мільйони людей в Європі та за океаном. Але, попри те, що вже розпочалася, практично, холодна війна та гранично прояснилася московська установка на загарбання світу, — на політиків Заходу це помітно не вплинуло.

Командуючий УПА загинув 5 березня 1950 біля с. Білогорща, при й досі не з’ясованих обставинах. Один із найвидатніших героїв нашої української історії. Його місце займає його заступник, Василь Коваль, але — надто нерівними є сили, та визвольна боротьба поступово вщухає, хоч протягнеться ще багацько років.

За звірячим совєцьким звичаєм, десь 1945 російські енкаведисти репресували усіх вистежених ними родичів генерала Романа Шухевича: мати, сестру, дружину з синою Юрієм (12 років) та дочкою Марією (5 років) та матір’ю. Від тих пір їм призначено було по кінець життя тинятися по таборах та засланнях.

Мати дружини померла ще у Львові, в тюрмі, рік по арешті. Мати генерала — вже відбувши “срок” (за віщо?), на засланні в Казахстані.

Дружина командуючого, Наталія Шухевич (Березинська, 1910 року народження), коли злочинний режим уже впав — 1993, пригадувала російського слідчого у Львові Тєрєнтьєва, який збивав її по спині до непритомності гумовим кийком, поки спина не чорніла від синців. Він добре знав, що вона ніколи не займалася політикою, та не мала в чому й зізнаватись. Бо, не сповіщав же її чоловік, ясна річ, про те, де він на даний час перебуває. На це розуму слідчого ще вистачало. Бив, як виходячи з державних міркувань, так і просто – «по–русскі» — “чтоби жізнь мєдом нє казалась”; ну, а ще для власного задоволення, безумовно. Адже, ви пам’ятаєте оті їх соціальні сходини, де кожний мазохистськи насолоджується знущанням вищих, а сам за це садистично знущаєься над нижчими.