Розділ «IX. ТРЕТІ ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ»

Врятувало пані Наталію та її дітей — тільки падіння, бодай тимчасове, — Імперії Зла.

Наостанок можна ще раз повернутись до головного. Першою ціллю збройної боротьби ОУН–УПА, як це не одного разу проголошувалося, було створення Української Самостійної Держави, але вже з кінцем Другої світової, коли на “демократичному” Заході Сталіна мало не носили на руках, — ця ціль відсувалася до невизначеного майбутнього. Так, чи варто було? — чи не віддали були люди своїх життів на марно? Безумовно — ні. Бо, коли до історії підходять з отим, одеським, — “а што я с етого буду імєть?” — то саме тоді нічого і “нє імєют”.

Про діяльність ОУН–УПА, як великий урок принциповості всьому людству — боротьбу проти тоталітаризму як такого, — ми вже писали; але — було й чимало іншого, та теж, — далеко не збитків. Приклад УПА та її пропагандові рейди на терени сусідніх країн, — не могли не загальмувати їх збільшовичення.

Мала першорядне значення ця боротьба й для самого народу, самої країни, створюючи героїчний історичний прецедент: та — не тільки. Бо, були й безпосередні практичні наслідки.

Насамперед, оті укладені в землю десятки тисяч відбірних енкаведистів. Вони не тільки не могли вже нікого й ніколи катувати або розстрілювати; вони й не полишили по собі й відповідних нащадків: еліміновано було з популяції людства величезну кількість як же злоякісних генів. Не кажучи вже про заощаджені високі пенсії, з наших власних грошей. Значення одного цього — важко переоцінити.

Самовіддана боротьба ОУН–УПА надихала й східну Україну, та це недвозначно показує перебіг голодомору 1947, — він був, значною мірою, зірваний самим народом. Те, що відбувалося перед тим та на той час у західній Україні, заощадило нам — як мінімум, ще десяток мільйонів українських життів.

Ну, і останнє. Про це добре сказав сам генерал–хорунжий Роман Шухевич: “Ми боремося не за те, щоби помститися, а за те, щоби подібний лад у світі не міг існувати”. Бо, навряд чи можна мати сумніви в тому, що ОУН–УПА істотно скоротили вік, відведений історією для імперії Зла.

5. Степан Бандера

Степан Бандера (1909–1959), голова і душа Третіх Визвольних Змагань, народився 1 січня 1909 в селі Старий Угринів, Калушського повіту, ще під Австро–Угорською монархією.

Батько, угринівський священик Андрій Бандера (греко–католицького віросповідання) походив зі Стрию, з простої родини, але був освіченою та національно свідомою людиною. Такою ж була й мати, Мирослава Бандера, що походила зі священицької ж родини. В домі була велика бібліотека, проводилася просвітницька праця та часто бували інтелігентні люди. Але, ні Степану Бандері, ні його старшій сестрі, ні обом молодшим братам, — спокою не було. З 1914 вирувала війна. Як пригадує сам Бандера — фронт чотири рази прокочувався через Угринів, а у 1917 навкруги йшов двохтижневий бій; дім батьків був частково знищений. Можна тільки уявляти собі, яке враження все це справляло на малого ще хлопця. Однак, він ще тоді помічає та визначає радикальну різницю у вигляді, та — особливо — поведінці, австрійських та російських вояків.

Батько С. Бандери був активним діячем ЗУНР, депутатом її парламенту, хоч і провів чимало часу на схід від Збручу. Там, однак, його прізвища серед діячів епохи ми не зустрічаємо; принаймні — у совєцьких джерелах. Повертається він додому, вже під польську окупацію, лише 1920.

Степан Бандера вчиться в обсязі початкової школи вдома, та поступає до гімназії в Стриї тільки 1919, де успішно складає матуру 1927. Він брав у цей час активну участь в українських молодіжних організаціях, які були тоді осередками національного виховання, був членом “Пласту”. Попри набутий ще в дитинстві ревматизм суглобів, — участить і в спортивних гуртках.

Студентське життя С. Бандери розпочинається 1928, на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної Школи у Львові. Він учиться та бере участь у громадському та політичному житті, стає з 1929, з перших днів, членом новоствореної ОУН, але — ще роком раніше, стає членом УВО; спочатку працює у розвідувальному, потім — у пропагандовому відділі. З курсу навчання йому пощастило закінчити лише 8 семестрів; дипломування не відбулося з причини політичного арешту, не першого в житті, але цим разом — капітального.

Важливого значення для наступного політичного спрямування Бандери мала Конференція ОУН у Празі 1932, друга по засновницькій Віденській 1929, де він був делегатом.

Року 1934 наступає ув’язнення, внаслідок обвинувачення у підготовці атентату на міністра внутрішніх справ Польщі, Броніслава Пєрацкого, чи не найбільш жорстокого з польських українофобів при владі. Процес проводився у Варшаві та Степан Бандера був засуджений на смертну кару. На щастя, вже в ході процесу польський сейм прийняв новий амнестійний закон, за яким цей вирок міг бути замінений на дожиттєве ув’язнення, чим і не забарився скористатися захист. Йому змінюють тюрми, не даючи ніде засидітись, гірші з тюрем Польщі, — він сидить у “Свєнтим кшижу” побіля Кільців, потім у Вронках під Познанню. Потім потрапляє до каторжної в’язниці в Бересті над Бугом (Західним).

Коли закінчується німецько–польська війна 1939, його звільняють із в’язниці українські націоналісти. З іншими звільненими патріотами він таємно дістається Львова. Зауважимо принагідно, що в’язні Львівських тюрем, які були політичними, з відходом німців були совєцькою владою просто понищені. Польська влада, як бачимо, себе цим не плямувала. В аналітичній історії, підкреслимо це, будь–які порівняння, рівнобіжні, — є неймовірно конструктивні.

До Львова вони потрапляють кілька днів по утвердженні російської окупаційної влади. Отже, про якесь там розконспірування, — і мови бути не може, це вам не поляки… Ознайомившись ближче із обставинами совєцької окупації, С. Бандера вирішує покинути Галичину. Він перебирається до німецької зони окупації, до Генерал–губернаторства, до Кракова.

Як він сам характеризує це місто в своїх біографічних спогадах:

Краків став у той час осередком українського політичного, культурно–освітнього й суспільно–громадського життя на західних окраїнах українських земель поза більшовицькою, а під німецькою військовою окупацією та серед скупчень української еміграції в Польщі. В Кракові я увійшов у працю тамішнього осередка ОУН, в якому зібралося багато провідного членства з ЗУЗ, з польських в’язниць; було теж декілька провідних членів, які вже давніше жили в Німеччині, Чехо–Словаччині й Австрії.

(зб. Московські вбивці Бандери перед судом, Мюнхен, 1965, с. 444).